1 (2)

Я простежила за тим, як ключі зникають за чорною шкірою, і подумала, що він забагато хоче. Для того, щоб дістати звідти предмет, треба буде торкатися стороннього чоловіка, якого я зовсім не знаю. Звісно, нічого аж надто відвертого, але для мене – достатньо.

Батьки завжди казали, що я аж надто смілива, але ж це все на словах! Язик справді довгий маю, балакаю багато, але справи…

Хлопець дивився з викликом. Я підійшла до нього впритул, поправила комір свого помаранчевого осіннього пальто та нервово ковтнула слину, намагаючись відігнати геть переживання. Тоді пробіглась своїми зовсім не дряпучими нігтями по його грудях, відчувши крізь тонку футболку, як калатало його серце.

– Слухай, я навіть не знаю, як тебе звати. А ти пропонуєш забрати у тебе ключі від автівки?

– Припустимо, так і познайомимось. Хіба ти не хочеш повеселитися? А мені здається, така руда кішка має любити розваги.

– Руда кішка любить жити по закону, котику, – провуркотіла я, запускаючи долоню йому до кишені. – А ти, я бачу, дуже любиш їх порушувати. Не зійдемось, – я підчепила брелок за кілечко і витягнула ключі, намагаючись ігнорувати дивний порив притиснутись до нього, підсунутись якомога ближче і – це вже геть божевілля якесь! – втягнути носом аромат його парфумів.

Дивний запах. Приємний, але такий, що аж голову зриває, і перед очима іскри розлітаються в різні боки променисто-яскраві, а в роті буквально пересихає. Зараза, і в жилах закипає вогонь.

Я прокрутила брелок, надягнувши кільце на вказівний палець, і з усмішкою заявила:

– Готова змусити тебе пожалкувати про твоє рішення, котику. Ну, куди їдемо?

– Сідай, кішечко. Дорогу я покажу.

Його геть не лякало, що в мене в руках ключі від його машини. Хлопець навіть не думав, що я можу застрибнути на водійське сидіння без нього, а тоді рвонути з місця, втікаючи геть від нього. Натомість спокійно дивився, тоді, не поспішаючи, обійшов машину, сів на пасажирське сидіння і звелів:

– Рушай. Нам зараз прямо.

– В кого ключі, той і вирішує, – заявила я, дивлячись просто в його пекучі, темно-карі майже до чорноти очі.

Відповіддю мені стала задоволена, ні, навіть самовпевнена усмішка. Він облизнув губи, поклав руку мені на коліно, струснув темним волоссям і легким жестом відкинув його з лоба. Погляд став ще хижішим.

– Якщо ти готова завести нас в якесь таємниче місце, то з тобою, кішечко, хоч на край світу.

– Може я маніячка. Не боїшся?

– Навпаки. Мені подобається ця думка.

Я м’яко розсміялась і все-таки завела авто. Воно тихо загуло, і вібрація пройшла по всьому тілу. Так, крута машина, я в таких навіть не їздила ніколи. Спочатку, якщо чесно, спасувала, розгубилась, не знала, що робити, але потім зіткнулась з власним поглядом у дзеркалі заднього виду і, дивлячись у свої зеленкувато-блакитні очі, подумала: дам вогню.

Мій безіменний супутник ввів координати в навігатор, і авто саме диктувало, куди повертати. Спочатку я почувалась трошки невпевнено, та згодом розслабилась. Ніби як все виходить.

Чудово.

…Я чекала, що хлопець дуже скоро передумає, або все, про що він розповідав, виявиться просто жартом, розіграшем, але ні. Ми справді доїхали до добре знайомої мені частини міста, зараз геть порожньої. Люди на тротуарах ще були, а от дорога – порожня. Звісно, рух тут був не найактивніший, але скільки ж вони заплатили, аби повністю його перекрити? Хай навіть на кілька годин.

Здається, в організаторів цієї забави повно грошей.

– Ти впевнений, – стривожено спитала я, відчуваючи, як крізь товщу адреналіну потрохи пробивається здоровий глузд, – що це хороша ідея? Я навіть не знаю, як тебе звати. А ти не в курсі, як я кермую.

– Ти нормально кермуєш. Виграєш – і я розкажу тобі ім’я і все на світі. Давай.

Він вискочив назовні раніше, аніж я встигла принаймні сказати, що він козел. Що ж… Я роззирнулась. На лінії було ще три машини, і в них теж сиділи дівчата. Дуже впевнені, до речі, і, здається, красиві. Одна навіть весело помахала мені рукою, але я не звернула на це уваги. Замість того знов завела машину та невідривно дивилась на якогось чоловіка з прапором. Він, здається, дає сигнал про старт?

В повітрі забриніла напруга. Секунда, дві… він махнув рукою, і я зірвалась з місця. А далі – все як в тумані. Я не знала маршрут, але рухалась за дороговказами, і швидко вирвалась вперед. Скоро конкурентка лишилась тільки одна. Вона їхала куди впевненіше… але явно була не місцевою. Коли попереду виникла ділянка з бруківкою, вона не встигла пригальмувати, тому мусила різко звертати вбік. Я ж проскочила повз, вчасно сповільнившись, і здивовано охнула, коли за кількасот метрів побачила фінішну стрічку. Як… Як таке може бути? Я впоралась?!

Так. Моє авто розірвало переможну стрічку, і я проїхала ще трохи, перш ніж припаркувалась, аби не заважати іншим. Незнайомець уже біг до мене і аж світився від радості.

О, зараз я розділяла ці почуття.

– Я виграла! – видихнула я, вискакуючи з автівки. – Я виграла!

Хлопець задоволено посміхнувся, притягуючи мене до себе, нахилився та поцілував. Нахабно, дико. З жагою. Я хотіла відштовхнути, але де там.