Глава 6

Стен

Я пройшов в свій кабінет. За мною слідом увірвався Реарк. Він же і промовив першим:

- Ти віриш, що слова Глави – правда?

Я відповів, все ще розмірковуючи над тим, що почув:

- Так. Вона говорила правду, принаймні, вірила в те, що сказала. Та й сенс їй обманювати своїх підлеглих. Вона заснувала цю організацію, а значить має необмежений кредит довіри до себе від всіх, хто тут працює.

- Ти впевнений, що це справді була вона? – не здавався мій заступник.

- Ти все ще сумніваєшся в висновках Леона? – питанням на питання відповів я.

- Коли справа доходить до ворога, перестороги не зашкодять, - вперто промовив Реарк.

- Ти правий, але не цього разу, - відповів я і сів нарешті за свій стіл.

Метаморф? Справді? Це ті створіння, що вміють приймати чужу зовнішність? Не так, як маги, які просто накладають ілюзію. Він повністю змінюється, копіюючи расу, зовнішність і навіть стать іншого. Так може цей метаморф не чоловік?

Що там було в доповіді з допиту в’язнів? Вони наче очікували появи дівчини. Так не може бути так, що цей метаморф – та сама дівчина, яку хотів схопити Коберн зі своєю шайкою?

Мої роздуми перервала поява Леона. Вірніше, то був не сам Леон, а його магічна копія, яку він посилав, коли ставалося щось термінове. На відміну від оригіналу, копія була напівпрозора. Але незважаючи на зовнішній вигляд, така форма теж була корисна, дозволяючи бути та діяти в декількох місцях одночасно. При цьому маг, який робив ці чари, міг знати і бачити все, що бачила копія. Звичайно, заклинання не з простих, і дуже виснажує сили мага, тому і застосовувалося дуже рідко, в надзвичайних ситуаціях.

- Що сталося? – відреагував Реарк, який все ще перебував у моєму кабінеті.

- Я помітив вельми нестандартну поведінку нашого нового знайомого, Вінсента, - промовив примарний Леон.

- Нестандартна поведінка? Він все ж таки ворог! – відреагував Реарк, але я перебив його:

- Ти маєш на увазі надмірну для чоловіків емоційність? – здогадався я.

- Так, - трохи почервонів примарний Леон.

А я задумався, розповідати їм, про мої висновки, чи поки притримати свої здогадки, поки моя теорія не підтвердиться. Врешті решт, я вирішив зачекати, про що і сказав:

- Не переживай, він не ворог. Просто спостерігай за ним, і доповідай, якщо знову помітиш щось не те.

***

Теодор Віндберт

Що робити? Я все більше не вірив Сезаріусу, але переконати в цьому інших не міг, принаймні не в його присутності. Я знав, в якій стороні знаходиться принцеса, відчуваючи після того, як дав їй клятву, приблизний напрямок до неї, але все ще не сказав іншим. Перш за все я боявся, що якщо мої здогадки правильні, і Сезаріус справді співпрацює з ворогом, то мої дії призведуть до того, що принцесу схоплять. Я не міг цього допустити, я краще сам загину, ніж приведу до неї ворога. Тоді що робити? Часу на роздуми все менше, а я так і не прийняв рішення.

Нарешті мені в голову прийшла трохи відчайдушна думка. Що, якщо я поділюсь своїми пересторогами з Ксаріусом? Він, який і так підозрює всіх навкруги, може допомогти. Але чи повірить він мені? У мене немає виходу, Вінсент мені точно не повірить без вагомих доказів. Всі інші – теж, єдиний з нашого маленького загону, кому я можу зараз довіритись – Ксаріус.

Тож я почав діяти, помітивши в одній з кімнат знайому річ. Схопивши Ксаріуса за руку, я потягнув його в ту кімнату, і, зачинивши за нами двері, активував сферу тиші. Колись, ще коли ми шукали минулу принцесу, я зустрів одну особу, саме вона навчила мене, як використовувати цю сферу. Нажаль, та жінка не вижила, але знання від зустрічі з нею в мене залишились. Тож я натиснув певні ділянки, і нас якби відділило стіною від всього світу.

Ксаріус, як завжди був напружений і в любий момент готовий до бою. Тож його слова мене не здивували:

- Нащо ти це зробив?

- Мені треба з тобою поговорити так, щоб нас ніхто не чув, - сказав я.

- Чому я маю тобі довіряти? – насторожено спитав Ксаріус.

- Теодор Віндберт, - представився я, і продовжив: - Ти ж знаєш, що рід Віндбертів з тіні служить Главі. Ми захищаємо і правителя, і всю його сім’ю. Саме тому мене відправили с вами.

- Доведи, що ти з цього роду, - пролунало від Ксара.

Зрозуміло, значить словам він не вірить. Ну й правильно робить. Краще все йому показати.

- Я ніколи не оголювався під час тренувань. Зараз ти побачиш чому, - сказав я, і зняв з себе сорочку, і повернувся спиною.

Так, я раніше нікому це не показував. На моїй спині – татуювання нашого роду, це символ відданості нашому правителю, знак, що ми ніколи не зрадимо нашого Главу. Це не просто гарна картинка, на татуюванні є знаки магічної клятви. Кожному, хто досяг потрібного віку, і хоче почати служити правителю з тіні наносять це татуювання. Це і є наша клятва. Порушити її не можна, одразу ж на зрадника чекає розплата – він заживо згорить. Саме це і значить бути Віндбертом, служити правителю і його сім’ї до останнього подиху.