Розділ 7. Секрети

Бал закінчився, а Джульєн пішов проводити мене до моїх покоїв. Виявляться, в цій країні існує давня традиція, за якою після балу принцесу до її покоїв має проводити той, хто з нею останній танцював. Тепер я зрозуміла, чому король і всі гості були такі незадоволені і вважали наш другий з Джульєном танець – свавільством. Хоча, виходячи із зали, я помітила щиру усмішку принца Лео, яку він ретельно намагався приховати, але, коли ніхто не бачив, все ж давав їй волю засяяти на своєму обличчі. Я й сама рада, що мене проводить не він, а Джульєн. Чомусь після балу в мене взялась якась дивна впевненість, що можна не лише довірити чарівнику-дракону секрет про свою появу, а ще й наївна думка, що він своїми чарами поверне мене назад. Так, це було б якнайкраще і для мене, і для справжньої принцеси Ешлі. Навіть, якщо цей хлопець не захоче ввійти самостійно, я затягну його силоміць до кімнати і попрошу, щоб він повернув мене додому.

Ось, ми вже біля дверей. Юнак саме кланяється, щоб покинути мене, але не так швидко!

– Джульєне… Ти можеш увійти? – попросила я його.

– Так, принцесо, – трохи здивовано погоджується він і заходить до моїх покоїв. Джульєн неспішно розглядає кімнату, а потім швидко прямує до тераси. Я пішла за ним. Хлопець сів на гойдалці, а я біля нього справа. Що як десь у палаці відчинене вікно, і хтось випадковий почує мій секрет?

 – Чому ж принцеса серед ночі запросила мене до своїх покоїв? – юнак розслаблено розсівся і зняв маску, струснувши своїм каштановим волоссям.

– Я можу тобі довіряти? – я заглянула йому в очі і побачила чисту смарагдову безодню. У моїй душі не було сумнівів.

– Так, звісно, моя принцесо. Я – Ваш на віки, доки смерть не розлучить нас… Знаю, це трохи з іншої теми, але в цьому випадку теж доцільне.

– Добре, – зібралась з духом і продовжила: – Якщо б ти зустрів кого-небудь з якогось іншого світу, зміг би повернути його звідси назад?

– Пробачте, що Ви маєте на увазі, принцесо Ешлі? Кого повернути? До якого такого «іншого світу»? – не на жарт здивувався Джульєн.

– Ну… Кого завгодно. Ти не знаєш, що існують інші світи?

– Я чув про інші світи, в яких начебто не існує магії, та думав, що це лише вигадки… Але можна спробувати, – задумався він. 

– Дарма не знаєш… – стиха відповіла я, сама того не помітивши, але хлопець почув це.

– Чому? Принцесо Ешлі, якщо Ви хочете дізнатися щось про інші світи, я можу дізнатись для Вас. Але…

– Що?

– Хіба цим не мають займатися придворні маги, яким Ви найбільше довіряєте? Чому доручаєте мені таку важливу справу?

Кому-кому, а ось придворним магам я, точно, не довіряю. Якщо обирати між ними і чарівником-драконом, то я, однозначно, виберу другого. Але що ж тепер мені робити, коли про мій світ тут не мають жодного поняття?

– Добре. Я розповім дещо про себе, але присягнися, що про це ніхто не дізнається, окрім тебе. Мені потрібен хоча б хтось один, хто знав би цей секрет для підстраховки, – знову поглянула на нього, а він – спантеличено на мене.

– Я весь Ваш, принцесо, – у його голосі прорізалися нотки невпевненості. Він зрозумів, що це щось дуже серйозне і таємниче.

– Насправді… Насправді я не принцеса Ешлі. Мене звати Діана, і я з іншого світу, де не існує магії. Я не знаю, як потрапила сюди, і мені треба повернутись додому.

– Ви… – Лише зміг вимовити Джульєн, – Ви не жартуєте, принцесо?

– Ні, я не принцеса. Я Діана – звичайнісінька двадцятирічна дівчина, яка навчається в університеті.

– То як же Ви стали принцесою? Та ні, не може такого бути.

– Може. Це дійсно так. Я – не принцеса Ешлі. Тільки прошу, не розповідай нікому, інакше я власноруч відріжу собі язика.

– Ні, я нікому нічого не розповім, – запевнив він, помітивши, що я розказала усе це на повному серйозі. – Але як так сталося, що Ви потрапили сюди? – хлопець подивився на мене зі спантеличеною цікавістю.

– Сама не знаю. Я спускалася ліфтом, а потім зникло світло. Коли я засвітила ліхтарика, то побачила, що знаходжусь у печері, потім побачила гномів…

– Вас бачили гноми?! – перебив мене Джульєн.

– Ні. Я заховалася в одному з возів, які вони вивозили з печери, а коли вилазила, зустріла тебе, а потім потрапила до палацу і дізналась, що стала принцесою… А потім дізналась про одруження, – я склала лікті на колінах, притримуючи руками голову.

– Ось, чому я зустрів Вас у Дакоджі, – задумано посміхнувшись, сказав Джульєн. – Ну, якщо Ви розповіли мені свій секрет, можете запитати мій, щоб Ви могли бути певною в моїй вірності.

– Добре. Розкажи мені, чому ти вчора прийшов сюди, а сьогодні на бал? Якщо ти прийшов у масці, то це означає, що тобі тут не можна бути, – з легким докором запитала я.

– Так, Ваша правда, я не мав повноважень приходити ані на бал, ані на Вашу терасу. Я лише… Зізнаюсь, Ви зацікавили мене ще біля печери у Дакоджі. А, коли я дізнався, що Ви – принцеса, взагалі, був спантеличений цим. Не те, що б Ви не схожа на принцесу, у Вас були зовсім не королівські манери. Ви чимось змусили затріпотати мою молодецьку душу, і вона сама без волі розуму привела мене до Вашого палацу. А потім, потанцювавши з Вами… Мені захотілося ще, тому я ось так, безпечно, проник на бал і потанцював з Вами. Все-таки, я відчував, що Вам буде нудно з принцом, а хто зміг би краще розважити Вас, за мене? – він єхидно всміхнувся і нахилився до мене трохи ближче.

– Зрозуміло, чому я сторонюся принца Лео, але чим же він тобі так насолив? Не дав виграти у турнірі з вихваляння? – процідила я, натякаючи на його хлопчаче честолюбство.

– Ні. Таких турнірів тут ще не придумали, – він розсміявся, а потім крізь сміх запитав: – А у Вашому світі такі є?

– Це мій особистий іронічно-саркастичний вислів, якому я щойно дала волю у своєму спілкуванні, – насупилась я.

– Пробачте, принцесо. Я вже відповів на одне Ваше питання, а Ви розповіли мені один свій секрет. Було б чесніше, якщо б Ви відповіли на моє запитання, а тільки потім я – на Ваше. Однак, оскільки Ви, хоч і фейкова, а все-таки принцеса, а ще довіряєте мені, я розповім Вам, – промовив Джульєн, а в моїй голові промайнула думка: «Так говорить, неначе милостиню дає». – Я про це ніколи нікому не розповідав раніше… Завжди ховав це у душі і не показував, – хлопець спохмурнів, і я побачила, як затремтіли його пальці. Вочевидь, це болюча тема, якою просвіщати він нікого не хотів, а те, що розповідає мені, це справжня винагорода. Цей біль так і не загоївся у його душі, він і досі стримує його за своєю веселою, легковажною натурою. – Це сталося, коли мені було п’ять років. У ті часи на Війні Попільних Сутінків, як її всі прозвали, загинули обидва мої дідусі – одні з найкращих магів.  Згодом, помалу всі починали жити своїм колишнім життям, але через рік почалася нова війна, через яку потім королівство роз’єднали на частини, і ми втратили зв’язок з відьмами. Хоча ні, це скоріше була не війна, а масове вбивство чарівників. Королева відьом, Саманта, убивала найсильніших і найвідоміших чарівників у пошуках серця, яке найбільш насичене магією, для якогось свого відьомського згубного страшного закляття. Але були і ті, кого ця атака не торкнулася. Король і королева Лоруеля заховалися далеко від королівського палацу, а моїх батьків та інших найвідданіших і наймогутніших чарівників залишили охороняти його. Коли люта хмара відьом наблизилася, моїх батьків зачаклували, і вони стали виглядати, як король і королева Лоруеля. Саманта вбила їх. Згодом, все-таки, справжні король і королева померли. Я чув, ніби їх отруїв хтось із дітей вбитих чарівників. Але я хочу сам помститися за своїх батьків, і, якщо король і королева Лоруеля вже в землі, відповідати за їх вчинки доведеться їхньому сину, – рука Джульєна з усієї сили стиснулась в кулак, який аж побілів.