Розділ 3. У палаці "тата"

Мене посадили у карету з темно-коричневого дерева, на стінах якої були вирізьблені закручені візерунки. У середині карети було трохи темнувато, попри два вікна зі світлими маленькими фіранками. Сидіння, на яких лежало кілька квітчастих мереживних подушок, були м’якими і зручними, тож, я подумала, що моя перша поїздка в кареті може видатися доволі комфортною. Мій названий тато не зайняв місця в кареті, а сів на коня, чому я була дуже рада, бо він, неодмінно, задавав би мені купу питань на кшталт: «Що ти робила у лісі?» і «Хто той симпатичний брюнет, що стояв біля тебе?», але, скоріше за все, чоловік його навіть не помітив.

Раптом, карета зрушила з місця. Я дивилася, як у вікні повільно змінюються краєвиди, але, коли ми доїхали до кінця лісу, коні зірвалися у неймовірно швидкий біг. За вікном усе змішалося, і хоч карета неслася дуже-дуже швидко, я не відчувала жодного камінця чи ями на дорозі, як то буває в автобусах чи авто.

Добре покопирсавшись в кишені джинсів, куди завжди похапцем кладу найважливіші речі, я знайшла телефон. Та щойно я розблокувала його, замість звичних цифр, що вказують, який час, побачила лише кілька рисочок, схожих на тире.

– Отакої… – мимоволі зойкнула я. – Тут немає ніякого зв’язку з нашим світом. Он, навіть котра година не можу дізнатися…

Не на жарт засмутившись, я засунула телефон у кишеню і саме вчасно, бо карета вже приїхала і зупинилася. Один з вершників відчинив двері, подав мені руку, і я вийшла з карети. Переді мною був високий палац, який був більше схожим на багатоповерховий будинок, оздоблений блискучою світло-кремовою плиточкою. Обабіч високих білих сходів, що вели до його дверей, були дві величезні клумби, усіяні тисячами барвистих ароматних квітів. Навколо палацу розкинувся парк з різноманітними деревами та кущами, що тихенько шелестіли своїм смарагдовим листям.

– Доню, не стій, як укопана. Ходімо, – злізши з коня, промовив чоловік.

Точно! Я ж живу тут, буде дуже дивно, якщо я буду зі здивуванням витріщатися на кожен куточок цього палацу і роздивлятися кожен його міліметр. Потрібно поводити себе природньо, неначе я справді давно тут живу. Але я ж не знаю, як себе поводила справжня Ешлі! До речі, як так сталося, що сам батько не впізнав свою ж власну доньку? Чи це я така схожа на його Ешлі, чи, може, моя душа зайняла її тіло? Але як таке могло трапитись?!

Ми піднялися сходами, і двоє вартових відчинили перед нами широкі темно-коричневі різьблені двері. В середині палац був по-справжньому розкішним, здавалося, неначе я потрапила до якого-небудь середньовічного замку, стиль якого переплітається з, хоч надмірним, але прекрасним бароко. На підлозі була викладена велика плитка з мармуру, який виблискував кремовим і чорним кольорами, на стінах були шпалери, а подекуди кахлі з дрібненькими вирізьбленими візерунками. Прямо перед входом у палац красувалися білі сходи на другий поверх, де ще з дверей було добре видно портрет сім’ї, яка, вочевидь, тут мешкала. Піднімаючись сходами, я непомітно роздивлялася картину, яка була вставлена в широку золоту блискучу рамку. На ній було зображено цього ж чоловіка, що зараз йде попереду мене, біля нього на картині стояла дуже гарна русява синьоока жінка, а між ними двоє дівчат, яким було близько сімнадцяти чи вісімнадцяти років, у розкішних бальних сукнях. Одна з них виглядала точнісінько, як я! Просто як дві краплі води! Відрізнялися ми лише одягом і тим, що її волосся спускалося елегантними чорними локонами, а ще поглядом. У цієї дівчини він був якимось проникливим, харизматичним, трохи гордим. Загалом, рисами обличчя вона була більше схожа на жінку, певно, її маму, а колір волосся та очей мала татовий. Інша дівчина, що стояла ближче до чоловіка, мала довге темно-русяве, закручене локонами, волосся, як у її мами, карі очі, ніжні риси обличчя.

Коли ми піднялися на другий поверх, то опинилися у широкому коридорі, де було безліч дверей, і біля кожних з них стояли вартові.

Пройшовши кілька дверей, ми зупинилися біля п'ятих, вартові злегка похилили голови і відчинили нам.

Це була простора зала, вочевидь, величезна вітальня для гостей. Тут було п'ять високих вікон з широкими підвіконнями, на яких стояли, милуючись сонечком, квіти у кришталевих вазах.

Біля вікон на різьблених візерунками ніжках стояв довгий стіл зі світлого дерева з дванадцятьма стільцями. Серед них було два більших, що стояли навпроти: один був для господаря, інший – для господині. Навпроти столу було кілька диванів світло-кремового кольору.

Трохи віддалік столу і диванів під стіною стояло кілька шаф і сервантів, де виблискував кришталевий, срібний і золотий посуд, а також головна окраса усієї вітальні – камін, прикрашений мармуровими кахлями зі сріблястим візерунком.

Загалом, ця велика аристократична вітальня мені сподобалася. Викладена з світло-кремового мармуру підлога відбивала світло, що долинало із вікон, шпалери виблискували своїми закрученими мерехтливими візерунками, а дрібненькі діамантики на люстрах зблискували веселковим сяйвом.

На дивані сиділи жінка і дівчина, точнісінько такі, як на картині біля сходів.

– Ешлі! Ешлі! – загукала русява дівчина і підбігла обійматися. За нею підійшла жінка і теж ніжно пригорнула мене:

– Люба, ми так хвилювалися за тебе. Де ти була?

– Я знайшов її у лісі, – відгукнувся чоловік.

– О, Боже! Що це на тобі, Ешлі! Ці штани... Усе проти законів моди! – скрикнула дівчина, а потім потягла мене за собою: – Ходімо, зараз причепуримо тебе!

Ми знову вийшли в коридор. Швидко промайнуло кілька дверей, і тепер перед нами була справжнісінька спальня для принцеси. Тут було велике вікно зі світлими фіранками, біля якого стояло м'яке світло-рожеве плюшеве крісло, біля нього – висока лампа на одній золотій ніжці. З іншої сторони вікна було велике двоспальне ліжко з балдахіном із світло-рожевого блискучого шовку, а ніжки самого ліжка різьблені з білого дерева. Біля ліжка з обох сторін стоять білі тумби з лампами. Навпроти нього під стіною розмістився рожевий диван, невеликий білий дерев'яний письмовий стіл. Між кріслом і столом були широкі подвійні двері, що вели чи то на балкон, чи то на терасу.