Розділ 2. Пригоди лише починаються

– Товариші, товариші! – хтось біжить позаду них з ліхтарем і трохи писклявим голосом. – Потрібна ваша допомога! Поранений гном! Швидше!

Гноми одразу ж зірвалися з місця і побігли туди, звідки прийшли сюди. Коли вони були вже достатньо далеко, я вилізла з-за каменя і підійшла до возів. Звісно, для гномів вони були ще більшими, ніж для мене. Один такий віз був мені десь по пояс, коли вони ледь діставали кінчиками шапочок до верхівки воза. Тож, не довго думаючи, я обрала віз, у якому найменше коштовностей, і залізла туди. Все ж таки, мені не хотілося самій блукати по брудні холодній шахті, та ще й з можливістю трапитися на очі якому-небудь гному.

Ось так, в очікуваннях, довго лежати мені не довелось. Кілька гномів знову взялися тягти вози. До речі, хоч дорогоцінне каміння виглядало гострим, воно було добре обтесане і відшліфоване, тож болю я не відчувала, поки на ньому лежала.

Раптом, десь далеко в глибині коридору я побачила тьмяне сяйво, що, наближаючись, ставало все яснішим і яснішим. Згодом, мій віз теж вивезли з печери, і я радісно всміхнулася сонечку. Але, схоже, тут на небесах не лише сяє сонце, а, прорізаючи своїм великим тілом повітря, літає якийсь дракон. Коли гноми пішли, я злізла з воза, але, раптом, наді мною пронеслось велетенське тіло дракона, я послизнулась, і ось-ось ледве не впала. Відчула, як хтось міцно тримає мене за талію, а потім ставить на ноги. Я розплющила очі. Переді мною стояв високий юнак, у якого було темно-каштанове волосся, аристократичні риси обличчя, а в зелено-смарагдових яскравих очах зачаївся пильний погляд, що пронизував мене з ніг до голови. Він був одягнений у чорні штани, темно-вишневу елегантну сорочку, розшиту дрібненькими рубінчиками.

– Дякую! – сказала я, а потім підняла голову до неба. Виявилося, що тут далеко не один дракон. Зараз над нами літають десятки кольорових ящерів, а дехто з них ще й намагається підпалити небо червоним з прорізками синього вогнем із пащі.

– Не має за що, Попелюшко, – хмикнув хлопець.

– Чому це я Попелюшка? – перевожу на нього обурений погляд. А він лише простягає руку до мого обличчя, витирає зі щоки чорний пил і показує мені свої брудні пальці. Я поглянула на себе: усі мої джинси були вимазані брудом, схожим на сажу. О, точно! Я ж щойно вилізла з шахти гномів і перед цим, безсумнівно, занадто охайним юнаком я виглядаю саме так.

– Що ж привело сюди прекрасну Попелюшку? – всміхнувся він. Цей хлопець ще й сміє наді мною знущатись! – Не злякалась, що якийсь дракон може підсмажити тебе?

– Думаю, не лише мене, – кидаю на нього презирливий погляд.

– О, мабуть, ти маєш рацію. Тут занадто небезпечно, – він обійняв мене за талію, клацнув пальцями, і ми опинилися посеред якогось лісу.

– У лісі теж може бути небезпечно, – дорікнула я хлопцю, і вибралася з його рук.

– У цьому, точно, безпечно. Це Королівський ліс. Але можна, все ж таки, поцікавитись? – запитально дивиться на мене.

– Що?

– Що ти робила у печері гномів?

– Я випадково там опинилася.

– Справа у тому, що, якщо б тебе побачили гноми або дракони, вони одразу ж підсмажили тебе. Не знала про давню угоду гномів і драконів? Гноми видобувають у шахті дорогоцінне каміння і віддають його на поживу драконам, які захищають від чарівників, ельфів та усіх інших, – з кожним словом його голос ставав серйознішим.

– Тоді, що ти робив там?

– О, я хотів позичити у них кілька коштовних камінчиків для закляття.

– Дивно, що вони тебе не спалили живцем.

– Звісно ні, хоч я й чарівник. Мій прадід був чарівним драконом, тож якщо б вони щось запідозрили, я перетворився б на дракона.

Я здивовано поглянула на нього. По самозакоханій посмішці, що розцвіла на його обличчі, було видно, що він хизується собою.

– А, ось, що ти забула у провінції Дакоджа, якщо туди не пускають нікого, окрім тих, хто має драконяче коріння? – він пильно придивився до мене, а потім, розсміявшись, додав: – Чи ти збиралася навідатись до своїх родичів-гномів?

– Я не збиралася навідуватись ані до драконів, ані до гномів. Це вийшло випадково.

Раптом, почувся голосний стукіт копит, що обірвав нашу розмову, і, за мить, перед нами зупинилося кілька вершників на конях. Попереду усіх був статний чоловік з темним чорним волоссям, легкими, малопомітними зморшками на обличчі, а в його темно-карих очах відбивалася мало не вся мудрість світу. Він був одягнений розкішніше за інших і мав доволі стурбований вигляд.

– Доню, моя дорога Ешлі! – промовив він спускаючись з сідла. Я кинула погляд на чарівника-дракона, який низько вклонився перед чоловіком. – Я так хвилювався за тебе! – продовжив він і обійняв мене.

В цей момент у мене промайнули думки: «Хто це? Чому він називає мене своєю донькою та ще й «Ешлі»? І чому чарівник-дракон вклонився йому? Вочевидь, цей чоловік має високий статус…»

– Що це на тобі? Штани?! – спантеличено розглядає мене чоловік, випустивши з обіймів. – Зараз ми швиденько повернемось додому і ти знову станеш найгарнішою дівчинкою всього Ютен-Дора, – поспіхом говорив чоловік, поки вів мене до коней. Я непомітно озирнулася і поглянула на хлопця. Він лише всміхнувся і вклонився мені. Та навіщо ж йому кланятися?! Хто цей чоловік, що зве мене своєю донькою? Король чи що?..