Глава 49

Очевидно було, що про їхні шляхи знали і заздалегідь готувалися, зіткнення не було спонтанним.

Спочатку збиралися повертатися тією ж дорогою, якою їхали сюди, але з цієї хвилини варто було переглянути дорогу назад.

«Пані Морнар така передбачувана! - перевіряючи збереження вантажу, думала Ліна. - Вона не збиралася відібрати життя у генерала. Її мета – затаврувати його ганьбою! Якщо такий славнозвісний воїн раптом не виконає таке просте доручення від імператора, а тим більше втратить важливий вантаж, це ляже плямою на його репутації».

Белтрам Ліннея підозрювала щось подібне, тому була готова до всього наперед.

Цього дня вони добряче затрималися в тому містечку. Залишивши поранених під опікою господині готелю, надвечір меншим складом вирушили в дорогу.

На подив, подія, що відбулася, не сильно стурбувала сімейство Белтрам. Батько з дочкою тепер їхали поперед обозу, і збоку здавалося, що вони безтурботно базікають, упевнившись у власній непереможності і вирішивши, що нападів більше не буде.

Тільки це було оманливим враженням, щоб виманити ворога і дати йому відчути власну перевагу.

Щоб скоротити час у дорозі, рухалися і вночі, роблячи невеликі привали, аби дати відпочинок та корм коням та короткий перепочинок людям.

На світанку наступного дня сталося те, чого давно чекали. Варто було обозу в'їхати на узлісся, як з усіх боків до нього рвонули з засідки розбійники, що вдвічі перевищували число минулих.

Цього разу, хоч напад й чекали, відбиватись було набагато складніше. Нальотчики практично захопили обози, відтіснивши тих, хто захищався з дороги до лісу. Битва тривала довго, перевага в бою переходила від одних до інших.

Закінчилось все раптово. Звідкись зненацька з'явилися солдати з відмітними знаками імператорської армії та відбили цінний вантаж у розбійників.

Коли пил від втікаючих горе-грабіжників вщух, Белтрам Лемус підійшов до воїна, який командував підкріпленням.

- Хто ви такі? — спитав, одразу переходячи до справи.

- Пане генерале! – з уклоном відповідав вояка. – Я перебуваю на службі імператора. Ми тут за власним дорученням герцога Лабонта.

- Ось як?! - батько з донькою переглянулись.

- Який наполегливий юнак! - похвалив Лемус зятя, що поки не відбувся. - Ліно, може, ти придивишся до нього гарненько?

Ліна у відповідь лише посміхнулася.

У герцога Лабонта велике майбутнє, він уже зараз є дуже впливовою фігурою при дворі. Багато родин хочуть з ним поріднитися. Якогось дня герцог не встоїть і візьме собі юну наложницю або навіть дружину.

А щоночі помирати від образи і ревнощів Ліннея більше не хотіла. Така доля нею вже прожита. У тому житті вона швидко постаріла і стала однією з тих мегер, якими кишить імператорський палац.

Вона боролася за місце під сонцем, як могла, іноді брудними методами, ламаючи себе, щоб вижити.

«Ні! – вирішила Ліна. – Краще прожити просте життя з одним чоловіком у скромній халупі, ростити дітей та радіти кожному дню! Навіть якщо я більше ніколи не зустріну того, з ким захочу бути разом, краще лишуся одна!»

Серце стислося від болю, але вона заборонила собі думати про герцога.