Глава 48

Одного дня до імператора прибув посланець із країни Ней. Він скаржився, що на дорогах повно розбійників, а через повінь кількість біженців збільшилася в багато разів. Імператор, за порадою багатьох чиновників, не допустив постраждалих до столиці. Для них був спішно споруджений табір далеко від основних міст. Постачання продовольства туди проводилося регулярно. Але це не стало виходом із скрутної ситуації. Нещасні, що втратили відразу і будинок, і роботу, ставали на злочинний шлях і грабували проїжджаючих подорожніх.

Посланець нарікав, що данина Великому Атрону не може бути доставлена ​​в обумовлений термін через ці перешкоди. Обоз із скринями, набитими сріблом, дорогоцінним камінням, дорогим хутром і шовком залишалися на заїжджому дворі далеко за межами столиці. Він побоювався, що юрби біженців можуть і туди дістатися.

Елоїзі Морнар залишалося лише подати імператору потрібну ідею.

- Як вдало, що з нами зараз генерал Белтрам! – заговорила вона ледве чутно. - Він такий сильний, що ніякі розбійники не страшні!

Проспівала вона своїм ніжним голоском таким наївним тоном, що ніхто не зміг і подумати запідозрити її в підступних задумах.

Імператорові ця думка припала до смаку, і він видав наказ: генералу Белтрам відправитися на зустріч з посланцями країни Ней і доставити цінний вантаж у цілісності до палацу.

Герцог Лабонт, який був при цьому, відразу погодився з правителем. Немає нікого іншого гіднішого, щоб виконати таку важку місію.

Елоїза Морнар посміхнулася. Генерал прославився своєю відданістю державі, мав шляхетну вдачу і відсутність жадібності і сріблолюбства. Але якщо насправді все не так, як здається?!

Того ж дня генерал Белтрам Лемус отримав наказ імператора і, взявши з собою півсотні воїнів, наступного ранку вирушив у дорогу.

Одного Елоїза не врахувала, що дочка генерала поїде разом із ним.

Шлях на далеку околицю видався легким. Мандрівники раділи погожим дням та свободі.

- Ліно, чому ти вирішила їхати зі мною? - запитав генерал після того, як вони покинули межі міста.

Коли вона вмовляла взяти її з собою, у Белтрама Лемуса виникло те саме почуття, як і того дня, коли на них влаштували засідку в горах. Наче його дівчинка щось знала і хотіла зупинити лихо.

- Я просто скучила! – щиро озвалася Ліна. – Ми так давно не виїжджали разом нікуди. Це буде гарна прогулянка.

Так і сталося. До місця зустрічі вони дісталися швидко та без пригод.

Оглянувши вантаж і звіривши кожен камінь і кожен срібний зливок з супровідним списком, наступного ранку вони вирушили в дорогу назад.

Ліннея підозрювала: обов'язково станеться якась неприємність, але не думала, що так скоро.

Не встиг обоз із цінним вантажем від'їхати від готелю, як їх з усіх боків оточили розбійники числом близько сотні. Місцеве населення при цьому наче вимерло, на вулицях не залишилося жодної людини.

- Хто ви такі? – грізно спитав генерал, але нападники, мабуть, були не схильні до розмов.

Бій зав'язався запеклим. Вже з перших хвилин стало зрозуміло, що це були не прості біженці, а принаймні солдати, які добре володіли зброєю.

Метою розбійників були, звичайно, обози з цінним вантажем. Тому вони намагалися відтіснити оборонців подалі, щоб захопити хоча б кілька возів.

Але їхнє підприємство провалилося. Видно, що не чекали такого відчайдушного спротиву.

Так само швидко, як почалося, напад і закінчився. Якоїсь миті, зрозумівши, що нічого не вийде, загарбники розбіглися, а атака згорнулася.

- Ти в порядку? – генерал насамперед підійшов до доньки.

Вона з невеликою групкою відбивала атаку спереду обозу, тоді як генералу доводилося тримати оборону з кінця, де сконцентрувалися основні сили противника.

- Так! - відповіла вона, важко дихаючи. – Це була розвідка! Вони повернуться!

Белтрам Лемус кивнув головою погоджуючись. Все це не було схоже на просте пограбування. Він здогадався, що нападники випробовували їхні сили. Наступна атака буде набагато серйознішою, і так легко їм не відбитись.

- Потрібно змінити маршрути! - поділився він своїми планами з дочкою.