Глава 24

- Ви поводитеся зовсім не як шляхетний пан, - ледь видавила з себе пані Белтрам, перевівши подих.

- Але ж вам сподобалося! – самовпевнено заявив нахабник, вибивши ґрунт у неї з-під ніг.

Заперечувати очевидне Ліна не могла, цей гарний мерзотник мав рацію. Але й прийняти поразку не хотіла.

- Ні краплі! - збрехала, навіть не моргнувши. - Якби в мене зараз були розв'язані руки, ви б дізналися силу мого гніву!

Герцога лише потішили її слова.

- Ти така гарна, коли сердишся! - видав він наостанок і попрямував до виходу. - Мені потрібно піти! Коли я повернуся, ми з Вами зможемо повечеряти у більш приємній обстановці.

- Навіть не думайте, що вам подібне зійде з рук! – пообіцяла йому слідом пані Белтрам.

Його Світлість зник за дверима. Ліна відразу почала звільнятися від мотузок. На жаль, той, хто зв'язував, подбав про те, щоб її руки не постраждали, але хоч трохи послабити вузли не вдалося.

У неї в рукаві були вшиті невеликі гострі голки. Промацавши, дівчина їх не виявила.

Звідки герцог міг знати про них? Невже у її оточенні з'явився зрадник?

Дочка генерала серйозно задумалася, перебираючи в думці, скільки людей могло знати про таємну зброю.

Поки Ліннея намагалася звільнитися, Домінік розмовляв із маленьким безпритульником на вулиці.

- Коли пісок з цієї частини пересипається сюди, - він показав на невеликий пісочний годинник, - підеш і відпустиш пані. Виведеш її через чорний хід. Зрозумів?

- Ага! – хитро примружившись, відповів хлопчик. - Що, пані виявилася міцним горішком?

Хмикнув він, блиснувши кривою усмішкою, в якій не вистачало пари передніх зубів.

- Що б ти розумів? - потріпав його по кошлатій шевелюрі Його Світлість.

- Я ж казав, що та пані не така, як інші! - продовжував гнути своє безпритульник, потішаючись над самим герцогом Лабонтом. - Нічого у вас не вийде!

- Цить! – розсміявся у відповідь Домінік і додав у простір. - Це ми ще подивимось!

Потім розвернувся і швидким кроком попрямував у бік імператорського палацу.

Маленький безпритульник чесно досидів до того моменту, коли пісок пересипався, потім підвівся і вирушив у невелику будівлю навпроти. То був нічим не примітний будинок із маленькими вікнами та фасадом, що виходив на стару вулицю майже на околиці міста.

Ерік зайшов у будинок і, тихо ступаючи дерев'яною підлогою, дістався коридором до дальньої кімнати. Відчинив двері своїм ключем.

Ліна неймовірно здивувалася, коли раптово відчинилися двері і в кімнату зайшов маленький хлопчик, який здався їй знайомим.

- Доброго дня, леді! – ввічливо привітався він, навіть трохи нахилившись, ніби був не бродяжкою, а вихованим сином якогось поважного пана.

- Добридень! - обізвалась дівчина, з цікавістю спостерігаючи за малюком.

- Я звільню вас! – сказав він найсерйознішим і найважливішим тоном.

Потім зайшов їй за спину і почав перерізати мотузки.

- Ти працюєш на пана Лабонта? - запитала Ліна, особливо не розраховуючи на відповідь. Зазвичай ці хлопчики небалакучі з незнайомцями.

Ця дитина викликала в ній живий інтерес.

- Ні! - чесно відповів малюк і додав. - Я на нього не працюю, він мій друг.

Такого Ліннея ніяк не чекала. Їй хотілося поставити ще десятки запитань, але вона навіть не знала, з якого почати.

– Герцог сказав тобі мене відпустити?

- Так! – кивнув хлопчик, зосереджено розплутуючи її від мотузок. - Не хвилюйтеся, пані! Я вас виведу звідси.

- Дякую! - усміхнулася Ліна.

Малюк був такий кумедний у своїй серйозності, наслідуючи дорослих.

- Нема за що, пані! Колись ви мене пригостили смачними коржами, я відплачу вам за доброту.

Коли, нарешті, всі мотузки було знято, додав:

- Слідуйте за мною, пані! - і попрямував до виходу.

Ліннея слухняно пішла за ним.

- І давно ти дружиш із Його Світлістю? – її цікавість була сильніша за обережність.

- Давно! - протягнув той. – Скільки себе пам'ятаю!

Тому, що дитина це слово «давно» вимовила так довго, протяжно, Ліна ледве стримала готовий вирватися назовні смішок.

Вони пройшли коридором до дверей у підвал. Їх хлопчик теж відкрив ключем і почав спускатися крутими сходами вниз.