Глава 4

Мабуть той, хто задумав пастку, був упевнений, що до цього моменту генерал буде вже мертвий і їм залишиться добити пару солдатів. Так і сталося у минулому житті Ліннеї. Але цього разу вона змінила обставини.

Дівчина стояла, важко дихаючи, посеред галявини, усіяної трупами. І її погляд не віщував нічого доброго. З їхнього загону вижило лише троє солдатів, загинули воїни її імперії, то не були вороги. Той, хто задумав злочин, має понести відповідне покарання.

- Перевірте, чи є ті, що вижили! – наказав генерал. Солдати розбіглися.

У цей момент батько поклав руку на її плече.

- Як ти дізналася? - спитав він, окидаючи похмурим поглядом місце битви.

- Якщо я скажу, що у мене скрізь є свої вуха та очі, батько повірить мені? - вона не сказала неправди, але й не збрехала.

Розповісти батькові, що вона вже прожила це життя, було б, на його думку, дурним жартом. Вона в голові вже перебрала кілька варіантів, і цей здавався єдиним правдоподібним.

Генерал нічого не відповів, він підійшов до вбитого ним офіцера, який першим випустив у нього стрілу, і перевернув тіло обличчям до неба.

Обшукавши його, виявив у нагрудній кишені аркуш паперу, що був ґрунтовно просочений кров'ю, але текст ще можна було розрізнити. У ньому вказувалися лише час та місце. Белтрам Лемус засмутився, що не залишив його живим. Пастку не міг задумати дрібний офіцер, за ним хтось стояв. І цей хтось був надто близько.

– Ми можемо виявити зрадника! - немов у відповідь на його думки, сказала Ліннея.

Генерал глянув на свою дочку і вперше тепло посміхнувся. Вони зрозуміли одне одного з одного погляду.

- Гей, сюди! – одразу ж крикнула Ліннея, окликаючи воїнів. – Ця людина ще жива, ми повинні її доставити до табору для допиту.

Солдати підбігли. З ходу неможливо було визначити, чи живий перед ними чоловік чи мертвий, можливо, людина перебувала у тяжкому стані, непритомна. Тіло ще не охололо. Обережно положивши офіцера на коня, вирушили назад.

Повернувшись до табору, мерця перемістили до лазарету та поставили охорону. Незабаром кожен солдат знатиме, що на генерала було скоєно замах, один із нападників вижив. Як отямиться, його збиралися допитати. Така чутка вирушила гуляти по табору. Пастка готова, лишилося дочекатися дурного кролика.

- Добре відпочинь! – дбайливо промовив генерал, дозволяючи дочці піти.

Далі він сам упорається з усім, не варто дівчинці брати участь у таких справах.

Ліннея посміхнулася, приймаючи його турботу. Як давно про неї ніхто не турбувався! Вона так довго була одна в холодному палаці, що забула про прості людські почуття.

Тепер дивлячись на генерала Белтрама, відчувала в душі забуте тепло та ніжність.

Хвилювання цього дня нарешті відпустило, і дівчина змогла спокійно видихнути.

Тільки зараз зрозумівши, в якій напрузі весь цей час перебувала.

«Він залишився живим!» - ця радість надала їй ще більше сил. Значить, вона зможе змінити свою долю!

Дівчина підійшла до батька і рвучко обійняла його. Така поведінка була настільки їй не властива, що генерал завмер, приголомшено дивлячись на дочку.

Ліннея притулилася до його грудей і з захопленням слухала, як б'ється велике серце генерала.

- Ліно?! – нарешті обійняв малечу у відповідь.

«Мабуть, вона перехвилювалася в сьогоднішньому поході», - єдине, що спало йому на думку.

Його дочка виросла поряд з ним, у військових таборах, почала брати участь у битвах, коли їй ледве виповнилося п'ятнадцять. Нарівні з чоловіками юна леді жила похідним життям, не нарікаючи на обставини. Ніколи не виявляла малодушність чи слабохарактерність. Жодна рана не могла похитнути її спокій, а твердості духу можна було лише позаздрити. Вороги юну воїнку прозвали Вогненною фурією, стільки було в ній життя, пристрасті, волі до перемоги.

«Що ж могло такого трапитися, коли вона дозволила собі проявити емоції?»

- Бережи себе! - сказала Ліннея, поправивши батькові комір.

Потім розвернулась і вирушила до себе. Діставшись свого намету, зупинилася і глянула на небо.

«Я використовую цей шанс на повну! – пообіцяла небесам. – Житиму так яскраво, що ця земля мене запам'ятає!»

- Пані, ви повернулися! – назустріч вибігла служниця. - Так раптово покинули мене, я хвилювалася!

- Улла, клич мене Ліною! – видала несподівано пані, чим привела бідолаху в ступор.

У такій лагідній манері Ліннею могли звати тільки члени сім'ї, брати, батько чи чоловік, але дозволити подібну вільність служниці, ніби кращій подрузі, - невимовна честь!

- Пані, - пролепетала та, недовірливо поглядаючи на дівчину, не розуміючи, жартує та чи ні.