Сквірі

- Васян, привіт! 
- Доброго ранку, - відповів, зіваючи, Василь.
- Як зміна?
- Та так, начебто спокійно. А чого питаєш?
- Просто інтересуюсь. Нікого чужого не замітив? 
- Та ні. А що таке? Колись давай, Майкл! Ти ж не просто так питеєш знаю я тебе.
- Та чого ти відразу заводишся? - почав оправдовуватись напарник. - Я просто запитав. До речі, в місто не хочеш з'їздити?
- В місто? Та не планував, - Василь почесав голову. Йому зараз найбільше хотілось поспати після довгої нічної варти.
- Та поїхали. Командир дозволив. Йому треба якусь посилку забрати і дещо придбати на ринку. Послав мене і сказав, що можу когось одного з собою взяти.
Василь стояв і спокійно слухав Андрія з позивним Майкл.
- Тим паче, ти хотів же придбати якийсь подарунок Маринці, - намагався заохотити друга Андрій.
- Ну добре, вговорив, - махнув рукою Вася. - Лишень перевдягнусь і їдемо. 
- О, оце мій дружбан! - вигукнув напарник і хлопнув Василя рукою по плечу.

***
День сьогодні видався напрочуд жарким, але тихим. Ворог наче заснув. Вже два дні нічого не чути - ані залпів РСЗВ, ані гаубиць. Василь про це думав цілу ніч, поки стояв на варті і навіть зараз це питання не дає йому спокою.
- Вася! - крикнув Андрій. 
- О Господи! Що? Чого ти так кричиш?
- А чого ти нічого мені не відповідаєш? Десять хвилин тобі вже розповідаю, а ти мовчиш. Про Маринку мрієш?
- Якби ж то, - зітхнув хлопець.
- Як ні? А що ж тоді?
- Давай присядемо, - запропонував Василь другу, вже вмостившись на лавці, яка стояла під високим деревом з широкою кроною. Андрій слухняно всівся поряд і почав слухати друга так уважно, наче маленький хлопчик слухає казочку тата. 
- Та-ак... - протягнув Андрій, коли Вася закінчив розповідь. - І що ти про це думаєш?
- Та нічого. Хай мовчать, орки кляті, лиш би вночі в наступ не пішли, - хлопець закурив сигарету. 
- Та то є так. Як підуть, то нам всім смерть буде. Хоча, - Андрій почухав підборіддя, - мені здається, не підуть.
- Звідки такі думки?
- А пам'ятаєш, командир говорив, що вони там остаточно зарились і їх буде непросто взяти?
- І що? Зарили то вони свою техніку, а піхота може просто з автоматами підкрастись і...
- Ой, та не думай такого! Все буде добре, - Андрій штовхнув друга в плече. - Що ти сьогодні сам не свій якийсь. Не подобається тиша, скажи про це Олександру Івановичу.
- А що він?
- А ти що? Ти ж не підеш в розвідку самовільно.
Так хлопці розмовляли ще годину. Весняне сонце, хоч і не пекуче, але розвернувшись своїми промінчиками на сторону, де сиділи друзі, все ж таки почало підігрівати їхнє тіло, сховане під ще зимовим одягом. Андрій навіть розтебнув всі гудзики на кітелі та це мало допомогло. 
- Щось мені не по собі від цієї жарюки, - почав жалітись хлопець. - Може підемо вже?
- Так, звісно. Ходімо. Та й час вже майже вийшов.
Взявши свої придбання, хлопці попрямували до службової машини, весело розмовляючи вже не на військову тему. Все ж таки Андрій не даремно був у колективі КВН в інституті - вміє він правильно перевести тему, щоб співбесіднику не образливо було. Та й настрій може підняти будь-кому в будь-якій ситуації.

***
Хлопці до війни не були знайомі. Жили в різних містах різних областей України. Василю на даний момент було 32 роки, а Андрію лише 20, але різниця у віці ніяк не відзначалась на їхній дружбі. Вже в частині з'ясувалось, що хлопці мають спільні інтереси і це дуже зблизило їх. Було про що поговорити та навіть зайнятись у вільний від служби час, хоч останнього й не дуже багато лишалось.
- Анрюх, а ти чого такий молодий пішов воювати? В тебе ж все життя попереду.
- Та... - хлопець відразу зам'явся, але все ж таки продовжив. - В мене ж не лишилось нікого з рідні. Тато помер, коли мені було лише 11, а маму вбило, коли почався перший обстріл нашого міста ще 24 клятого лютого.
Василь замовк. Він навіть і не знав, що відповісти, бо ж не ділився з ним напарник такими подробицями. Завжди відбрехувався та переводив розмову на інші теми. А тут на тобі, таке. Та мовчання хлопця перебив жалісливий писк. Він лунав зліва від вояк і десь наче знизу. Але ж знизу лише асфальт...
- Друже, чуєш?
- Що саме? - Андрій зупинився і прислухався.
- Щось пищить.
- Та не щось, а хтось. Ти орієнтуєшся, де це?
Хлопці почали прямувати на звук і знайшли не то стару вигрібну яму, не то обвалений напівпідвал. Та річ була зовсім не у визначенні,  а в тому, що в цій ямі, дуже навіть глибокій, стрибала сіренька білочка, марно намагаючись вискочити, але це у неї ну ніяк не виходило. 
- Ось тобі на, - здивувався Василь, - і як ти туди потрапила?
- О, білка. Я їх так люблю. Але ж вони і кусючі, - поморщився Андрій.
- Ну що, друже, допоможемо?
- Та давай. В нас ще година є. Проте, дивись, бо гризоне. А кусають вони дуже боляче. 
- Та знаю, - усміхнувся Вася, - в мене батько охотник, то я ще з малку знаю все про всіх лахматих чотирилапих. 
Хлопець недовго вагаючись, стрибнув до тваринки, але та з несподіванки почала ще гучніше пищати і навіть намагалась атакувати Васю, ставши на задні лапки. Та солдата це не злякало. Він натягнув рукава кітеля на ладоні і хотів вже взяти сіреньку в руки, коли та спритно викрутилась і все ж таки легенько вкусила його. 
- Вась, на сітку, - крикнув Андрій згори. - Спробуй на білку накинути, а вже потім витягувати. А я поки що по канат сходжу, бо ж бачу, що тобі треба буде також допомога з підійманням.
Так Вася і зробив - взявши маскувальну сітку, яка вже неділю каталась в багажнику машини, він накинув на білочку. Та трішки попищала від невдоволення, та все ж змирилась. Відчувала ж, що її рятують, а то так би і пропала в цій смердючій ямі, яка по кісточки хлопцю виявилась набрана водою.
Поки один ловив звіря', другий вже змайстрував рятувальний канат, прив'язавши його до бампера авто, та навіть знайшов напівклітку для тваринки. 
- Васю, спробуй зачепитись за пояс карабіном і потроху вилазь, - скомандував Андрій, тримаючи канат двома руками. 
- Та що ти його тримаєш? - засміявся рятівник, вибравшись все ж таки на верх із своїм новим другом. 
- А що? - не зрозумів Андрій.
- Ну ти ж канат прив'язав до машини.
- Ага, а як покотиться машина? Ти зірвешся! Покалічешся. А звір? Раптом з ним також щось трапиться під час падіння?
- Заспокойся, вже нічого з нами не трапиться, - усміхнувся Вася. - Поїхали в частину, час вже. Так, Сквірі?
- Ти вже й ім'я придумав.
- А то!
Друзі гучно засміялись і на позитивній ноті попрямували до своїх.