Глава 14 - Полон

Я чекав на сестер ще кілька днів. Селищем вже ширився тяжкий запах смерті, тож я вирішив піти до лісу на полювання. Про всяк випадок я залишив для Сіль послання в нашому домі, щоб вона не переймалась за мене, якщо вона прийде, а мене не буде. Взявши лук зі стрілами та свій меч, я пішов до лісу. Кілька годин вистежування здобичі нічого не принесло, і мені довелось піти глибше в хащі. Нарешті мені на очі трапився досить великий заєць, але той втік - я навіть не встиг дістати стрілу. Довелось продовжити шлях вглиб.

Полювання завело мене досить далеко від дому. Я йшов, аж поки не натрапив на якісь старі руїни. Вони виглядали на стільки прадавніми, що навіть повітря в цьому місці здавалось важчим. В самому кінці камʼяної стежки виднівся вхід до печери, обрамлений масивною аркою. Цікавість брала гору: якщо я вже тут, то чому не розвідати що всередині?

Печера більше нагадувала дивний склеп. Стіни були обкладені каменем, суцільно вкритим розписами, які було неможливо прочитати. Коли очі звикли до темряви, я прискорив ходу - пасток було не видно, але краще тут не затримуватись. В кінці тунелю сяяло синє світло: магічні ліхтарі підсвічували велику, неначе замкову, залу. Посередині кімнати ледве мерехтіло магічне коло, по краям якого височіла велика, майже до самої стелі, арка. Я ще не бачив у цьому світі порталів, але був впевненим, що переді мною саме він. Якщо він ще працює, то можливо саме через нього могла прийти та орда орків та гоблінів. Це пояснювало, як батьків патруль міг їх пропустити - скоріше за все, ті кілька таборів, що вони тоді зустріли були лиш розвідниками. Тепер все встало на свої місця: орки, які командували гоблінами, ще й з величезним тролем не могли взятись нізвідки.

Я не наважувався підходити близько до порталу. Якщо він затягне мене - я можу опинитись просто посеред незліченної кількості ворогів, тож краще не ризикувати. В цій залі не було видно чогось цінного, але мій погляд прикував дивний символ в самому кінці зали. Підійшовши до нього я поклав руку, і він почав світитися інтенсивніше. Вклавши в руку трохи мани знак активувався, але нічого не відбулося. Моя інтуїція підказувала, що треба спробувати додати якийсь елемент своїй магії. Я почав використовувати магію елементів по черзі від найпростіших: спочатку воду, вітер, землю та вогонь; потім кригу, світло. І щойно я спрямував елемент блискавки - механізм запрацював і переді мною відчинилась таємна кімната.

Кімната була зовсім невеликою і такою ж порожньою. По середині лиш стояв саркофаг з розбитою від старості кришкою та статуя, яка тримала щось в руках. Я зазирнув усередину саркофага, але там було порожньо. Оглянув статую - виявилось, що вона тримала на долонях якийсь перстень. Якщо я зміг сюди увійти й він чекав на мене весь цей час, то це, мабуть, доля. Сподіваюсь він не проклятий.

Якби страх підкорив мене - я б сюди і не зайшов. Відкинувши всі сумніви я взяв до рук перстень. Досить простий, але водночас гарний; звичайний на вигляд виріб без жодного коштовного каменю. Він ідеально сів мені на великий палець лівої руки - з інших пальців він просто спадав, бо мої руки ще не були досить великими. Зважаючи на місце, він не може бути просто дрібничкою. Я вливав у нього ману так само, як і в знак на вході, але нічого не відбувалось, окрім того, що ману він із радістю поглинав. Ядро досі не давало спокою, але цікавість знову брала гору. Під час чергового вливання мани я подумав про свій меч - і він зник! Я спробував ще раз, і зрозумів - це просторове кільце! Я міг відчувати обʼєм його підпростору - воно приблизно таке ж за розміром як саркофаг. В самому персні не було нічого, крім мого меча. Коли я забажав його повернути - влив ману, і він зʼявився у долоні.

— Яка цінна знахідка… Дуже дякую. — я поклонився пустому саркофагу й рушив назад до лісу.

Коли я вийшов зі склепу, денне світло боляче засліпило очі. Ще було принаймні кілька годин до заходу сонця, і я вирішив, що вже час повертатись. Дорогою назад я сховав у перстень лук, стріли та меч, тренуючись швидко викликати їх назад. Це було особливо зручно для стрільби, бо стріли можна було постійно брати прямо з підпростору, а вміститись їх туди могло чимало. Крім того я тепер міг проходити там, де зброю зазвичай просять здати.

Сонце сідало, вполювати нічого не вдалось, а свіжої їжі майже не залишалось. На додачу дорогою додому я трохи заблукав. Вже зовсім стемніло, коли вдалині я почув голоси. Наблизившись ближче стало видно, що це був той самий табір работоргівців. Все ж я натрапив на них. Ворогів було не мало: чоловік з двадцять пʼять - тридцять. В центрі горіло багаття, на якому смажився добрячий шмат мʼяса. По периметру стояли вартові з луками, а трохи праворуч від центру стояли дві клітки: в одній була темноволоса дівчина, можливо трохи старша за Сіль, а в іншій - худий, замурзаний хлопець.

Я не певен, що зміг би здолати таку кількість навіть з цілим ядром. На відміну від гоблінів - ці люди розумніші, в краще споряджені та згуртованіші. Важко оцінити настільки вони вправні, але зараз найбільша загроза - це лучники. Ми з Сіль тренувались відбивати стріли - пускаючи один по одному тупі наконечники, але то було в ідеальних умовах, а зараз ціна похибки - смерть. Але ж їхній шмат мʼяса аж сюди пахне… Людей також не можна так лишати, адже кожен міг би опинитися на їхньому місці. То чому ж я зволікаю, якщо вже прийняв рішення? Треба лиш дочекатись коли вони втратять пильність.

Минуло кілька годин, більшість работоргівців вже розійшлись по наметах. Вартові ще не змінились, один відійшов у мій бік за дерево - зрозуміло чому. Зараз має бути найідеальніший момент. Постріл - і перший вартовий так і залишився навіки біля того дерева. Другий постріл - інший вартовий впав цілувати землю. Решта вартових помітили і почали здіймати галас. Третій постріл - невдача, стріла лише зачепила край наплічника. Вороги направлялись прямо до мене. Поки не вирахували мою позицію - треба швидко змінити її. Я піднявся трохи вище на пагорб, тримаючись ліворуч від свого початкового місця. Ще постріл - стріла потрапила в ногу трохи вище коліна. З такої відстані було важко влучити в рухому ціль. Вони вже цілеспрямовано бігли прямо до мене, але підіймаючись на пагорб сповільнились. Наступна стріла на цей раз знайшла своє око. Як і наступна за нею.