Глава 13 - Місто

Кінь щодуху мчав уперед, залишаючи нашу рідну домівку позаду. Озираючись назад я бачила як віддаляється наше охоплене полумʼям селище. Юна побігла за нами, невтомно витримуючи темп коня. Ми не злазили з сідла всю ніч, аж поки не настав ранок, тоді ми вперше спішились біля струмка, даючи нашому рятівникові напитись води. Лісія гладила Юну по голові. Паща нашої вовчиці була у крові - очевидно, що вона також брала участь у битві. Нам було лячно - ми вперше були так далеко від дому.

— Гадаєш з ними все гаразд, Сіль? — Лісія дуже переймалася за рідню, так само, як і я.

— Наші батьки не настільки кволі, щоб їх могла здолати купка гоблінів. А Арнот взагалі-то здібний маг, і сильний мечник. Вони нізащо не програють таким створінням! — я намагалась підбадьорити Ліс, але й справді так вважала.

— Але стільки людей загинуло… — Лісія була зневіреною.

— Нам всього лише потрібно привести підкріплення. Хоч до нашої появи, впевнена, що воно вже не знадобиться.

— Ти впевнена, що ми зможемо дістатись міста?

— Мусимо. Я лиш раз подорожувала з матірʼю до Ештону, але здається ми на правильному шляху.

— Сподіваюсь…

— Лізь у сідло, я тобі допоможу.

Після короткого відпочинку ми продовжили шлях на максимальній швидкості. Не можна було витрачати ні хвилини.

Нам вдалося дістатися міста ще до заходу сонця. Воно було величезним, особливо якщо порівнювати його з нашим Норном. В центрі височів замок, оточений камʼяними мурами, а навколо тулилися башти, будинки та крамниці. Ми підʼїхали до заїзду, щоб залишити коня, але з нас зажадали грошей за постій:

— Три мідяки за добу. Нагодую сіном, дам води та нагляну. — озвучив свою ціну конюх.

— В нас немає грошей. — я відповіла як є.

— А де ваші батьки? У вас зовсім немає нічого цінного?

— Ми не маємо наміру тут надовго залишатись. Чи не наглянете за ним всього один день? Ми знайдемо гроші щоб віддячити.

— А ваша вовчиця? У місто із дикими тваринами не можна.

— Якщо доглянете і за нею - ми заплатимо як за коня.

— Що ж, я візьму їх щонайбільше три дні. Якщо не прийдете - заберу коня, а вовчицю прожену геть.

— Домовились.

— Де ми візьмемо гроші? — пошепки запитала Ліс.

— Не хвилюйся, я щось вигадаю.

Ми залишили своїх супутників, і пішли до центру міста.

Я не знала до кого звернутись по допомогу, де шукати Карс. Я бачила її всього один раз у житті, тож можливо, вона мене й не згадає. Ми опинились самі-самісінькі у величезному місті, не маючи навіть мідяка в кишені.

— Що нам робити, Сіль? — сестра була геть розгублена.

— Ми маємо знайти Карс, вона єдина, хто може допомогти.

— Ти знаєш де вона живе? — поцікавилась Ліс.

— На жаль ні. Але вона авантюристка, тож нам треба розпитати у гільдії.

Ми вешталися містом в пошуках гільдії авантюристів. Звісно, намагались запитати в перехожих, але більшості до нас не було діла. Вже стемніло, нам не було що їсти і де переночувати. Заявлялось все більше підозрілих людей, які постійно озиралися нам услід. Але ми продовжували всіх запитувати про авантюристку і гільдію, аж поки один чоловік не згодився нас до неї відвести:

— Кажете ви шукаєте Карс? Так, звісно я знаю її, ходімо за мною. — неприємний на вигляд тип хитро посміхнувся, і велів йти за ним.

На мить ми зраділи, що нарешті досягли успіху. Але наш «провідник» вів нас усе глибше в темні, підозрілі провулки.

— Я не бачила в цьому місті жодного ельфа, мабуть Карс тут єдина ельфійка? — я вирішила його перевірити.

— Так, єдина на все місто, її тут добре знають. — відповів підозрілий чоловік.

Я мовчки поклала руку на руківʼя меча. Карс не була ельфійкою.

— Вже досить пізно, мабуть, ми завітаємо до неї іншим разом. — я тримала Ліс за спиною і повільно почала задкувати.

Незнайомець вклав пальці у рота і гучно свиснув. Позаду нас вийшло декілька кремезних чоловік. Нас оточили.

— Кудись зібрались? Ми могли б вас прихистити. — незнайомець дістав маленький кинджал.

— Які гарні дівчата. В нас є декілька знайомих із знаті, котрі дуже таких полюбляють. — поруч із ним вийшов ще один тип. — Це ваша найкраща можливість підзаробити.

— Дякуємо за пропозицію, але ми маємо вам відмовити. — діяти треба було швидко і рішуче. Я вихопила меча і швидким випадом поцілила першого ворога у шию. Не вагаючись, відразу перекинулась на наступного: відбила його кинджал, розвернулась використавши інерцією меча й щосили вдарила ногою в ребра, після чого добила ударом меча, поки він не оговтався. Щойно я розвернулась до третього, як тому тільки-но пробило наскрізь щелепу крижаним списом, який виник зі стіни.  Він так і помер з піднятим для удару мечем. Останній намагався схопити Лісію, але я метнула в нього меч, наче спис. Важка сталь розсіяла на обличчі рану, не сумісну з життям.

— Ти ціла? — я побігла до сестри. Вона була сильно налякана, але добре трималась. Це був перший раз, коли ми вбили людину.

— Ціла.

— Зажди секунду, зараз підемо. — я квапливо забрала гаманці нападників перш ніж покинути це місце.

В тих гаманцях було лише два срібняки, та тридцять шість мідних монет. Я розділила їх на два гаманці і віддала один сестрі - на випадок якщо ми розлучимось, або хтось із нас загубить свій.

Ми шукали де можна переночувати, але було вже надто пізно: усі двері були зачинені, і нам довелося вмоститися біля центральної вулиці, й спершись одна на одну, спати просто неба.

Я прокинулась з першим сонячним промінням. На вулицях ще було порожньо, тож я дала Ліс ще трохи подрімати у мене на колінах. Цікаво, як там Арн? Можливо вони вже перемогли і чекають на нас. А може думають як нас звідси забрати. Коней в селищі не залишилось, тож мабуть пішки вони будуть надто довго сюди добиратись.

Місто почало оживати і я розбудила Лісію. Настав час продовжити пошуки маминої подруги. Ми пішли в найближчу таверну перекусити, дорогою розпитуючи людей про місцезнаходження гільдії. Виявилось вона була зовсім поруч біля центральної вулиці і ми попрямували туди. Зайшовши всередину ми побачили з десяток авантюристів, які буквально свердлили нас поглядами.