Глава 12 - Наслідки

Коли я прийшов до тями, першим що потрапило на очі - небо, сповнене зірок. Було нестерпно боляче. Батьків більше нема, ядро здавалось зараз розплавиться, а сестри… Як мені їм все розповісти? Сподіваюсь із ними все гаразд. Сіль має впоратись, та і Лісія розумна не на роки. Я ще декілька годин лежачи дивився на зорі. Біль у ядрі нікуди не зникав. Здавалось, якщо поворухнусь або надто глибоко вдихну, то помру. Навколо панувала цілковита тиша: ані шелесту листя, ані подиху миші.

Вже почало світати, коли біль нарешті почав відступати. Я спробував повернути голову й побачив бездиханне обличчя матері серед інших тіл. На ньому не було страху чи жалю - воно було абсолютно спокійне. Моє серце облилося кровʼю, а горло перехопило. Чи не вперше я не змогла стримати емоцій. Спершу сльози самі котилися з очей, та за мить я вже ридала — так само несамовито, як у хвилину свого народження. Невдовзі я зміг заспокоїтись. «Смерть - це частина життя.» - так я повторював собі. Треба всіх поховати. Вони не заслужили на те, щоб просто гнити серед цих потвор. Загорнувши тіла батьків у тканини, я переніс їх до нашого будинку. Наш дім майже згорів вщент, разом із щасливим минулим в ньому. Я поховав батьків на нашому подвірʼї, де ми зазвичай тренувались разом, а могили обклав камінням.

— Прощавайте Альвіс та Рендор Кассія. І дякую. — попрощавшись поклав квіти та вклонився своїм рідним на знак поваги.

Далі я копав. Цілий день, вечір, і ніч до наступного дня. Руки були повністю в крові від лопати, але мені було всеодно. Хоча наше селище було не великим, але біля його центральної вулиці вже зʼявилось маленьке кладовище.

Я був страшенно виснажений, але з останніх сил зібрав декілька найкращих на мій погляд речей: кілька мечів, батьків клинок, материн лук, зібрав цілі стріли та свій власний меч - останній дарунок батька. Віднісши їх додому, я поклав їх на другому поверсі. Потім перемотав свої руки біль-менш чистими тканинами та ліг спати на підлогу біля свого ліжка, обіймаючи свого меча так само, як колись спала зі своїм мечем Сіль. Здавалось я засну щойно покладу голову на підлогу, але пульсуючий біль у ядрі досі не давала спокою. Мені згадалась історія батька про Бергока Кассію - останнього з нашого роду, хто був з ядром. Той, хто пожертвував собою і всім родом заради друзів. Можливо я так само перевантажив своє ядро, і більше не зможу використовувати магію. Можливо Лісія залишилась єдиною Кассія, що має магічний потенціал.

Сон так і не приходив, тож я сів в позу напівлотоса і почав медитувати. Я намагався відчути стан мого ядра: на скільки серйозні ушкодження, та чи матиму я змогу ще колись чаклувати. Мана все ще поглиналась, що не могло не тішити. Проте здавалось, наче в ядрі була тріщина, через яку мана постійно витікала назовні. Контроль мани також був порушений, стало набагато важче направляти та концентрувати ману. Те, що зовсім нещодавно було зробити досить просто - давалось набагато важче, ще й завдавало сильнішого болю. Що ж, ядро не повністю розсипане, і на тому дякую.

Зранку я прокинувся від голосів. На мить я зрадів, бо гадав, що це повернулись мої сестри, але швидко стало зрозуміло що це не вони. Це були мародери, яким пощастило натрапити на порожнє, зруйноване селище щоб поживитись. Виглянувши з вікна я нарахував їх близько десятка, або більше. Ненавиджу людей, які задавили в собі будь-які норми моралі. Я не збирався ховатись мов пацюк, настрою і так не було. Тож я взяв лук, наклав стрілу і першим же пострілом поцілив у одного з них. Вони миттю вихопили мечі з піхов, озираючись довкола в пошуках того, хто стріляв. Наступна стріла - і ще один лежить обличчям до землі.

— Це з того будинку! — крикнув один з мародерів.

Вони швидко бігли в моєму напрямку. Ще стріла - поцілений бандит ще з хвилину мучився перед смертю. Вже близько - я вхопився за меча і пішов до низу.

— Непогане полювання, га? — звернувся я до групи бандитів, що вже підійшли досить близько. — Багато ж тварин тут розвелося.

— Це ж просто дитина! — сказав один те, про що подумали всі.

— Це твоїх рук справа? — інший показав рукою на три тіла позаду них.

— Ти сам віриш у сказане? Там точно має бути хтось ще. — сказав той, що на вигляд був найслабшим. Я ж мовчав.

— Де твоя мамця, синку? Це вона стріляла? Знаєш, ми просто могли б поговорити, познайомитись ближче…

Мабуть останній співрозмовник хотів додати щось ще, але його грудну клітину прошив крижаний спис, що зненацька виріс із землі. Але це було моєю помилкою - ядро різко віддало болем.

— А малий не простий! Такий раб принесе більше грошей за всіх, що в нас є. — здавалось вони взагалі не звертали уваги на зменшення своєї кількості.

— То чого стоїте? — я був певен, що здолаю решту.

— Я сам із ним впораюсь. — досить сильний із виду мародер дав команду іншим не втручатись, після чого почався наш двобій, що мені було тільки на руку.

Дуель була недовгою: декілька випадів від нападника, але жоден не досяг цілі. Ухилятись від його атак було непристойно легко, але не було сенсу затягувати бій. Черговий нирок під горизонтальний удар клинком, стрімке зближення з ударом мечем по колінному суглобу - і завершальний розріз по шиї. Ватажок мародерів кілька секунд нерухомо стояв за моєю спиною, перш ніж повалитися на землю.

Інші не гаяли більше часу на розмови, а відразу напали на мене. Перший встиг лиш замахнутись, як був проколотий у тулуб швидким випадом меча. Наступні не могли злагоджено атакувати, тож не рідко заважали один-одному. Чим я, звісно ж, користувався, не даючи їм другого шансу. Загалом бій з ними не зайняв навіть десяти хвилин. По завершенню сутички я зібрав назад стріли, та забрав все цінне, що було в цих мародерів, адже воно їм точно більше не знадобиться. Тіла відтягнув трохи далі від будинку, щоб ті не смерділи та не псували апетит. За ці кілька днів смерть так часто була поруч, що взаємодіяти з мерцями вже здавалось чимось буденним.