Глава 15

— На цьому клятому заводі, чорт забирай, взагалі нічого не поставиш, Лоро… — протягнув Діллон із отруйною, божевільною посмішкою, сплюнувши густу слину на бетон. — Ніяких пасток чи розтяжок для твого солоденького Нормана. До речі, вже друга година ночі. Тобі залишилося жити рівно чотири години до світанку. А тебе, здається, ніхто навіть не шукає. Ти для нього просто сміття, Лоро. Чергова підстилка. Як я й казав.

Лора сиділа на крижаній підлозі, відчуваючи, як тіло невблаганно ціпеніє від пронизливого холоду й вогкості. Вона замислено дивилася собі під ноги, відчайдушно намагаючись заглушити паніку, що накочувалася хвилями.

«Невже Норман справді не шукає мене?.. Ні. Замовкни, Лоро, не вір цьому покидьку. Норман не міг мене покинути. Тільки не він…»

Вона повільно підняла важку голову. У її очах замість тваринного страху раптом спалахнула пряма, холодна й абсолютно чиста зневага. На розбитих губах з’явилася зухвала, гірка усмішка жінки, якій більше нічого втрачати:

— А ти краще подумай про те, що робитимеш, коли він усе-таки прийде… — дуже тихо, але із залізобетонним викликом промовила Лора, карбуючи кожне слово. — Як ти скиглитимеш, повзатимеш на колінах і благатимеш про пощаду, Діллоне?

— Закрий свій рот! — по-звірячому рявкнув Діллон. Він схопився на ноги й щосили жбурнув пляшку в стіну над її головою. Скло з оглушливим дзвоном розлетілося на сотні гострих уламків, обсипавши Лору скляним дощем. — Він не прийде! Йому начхати на тебе! Зрозуміла?! Ти для всіх просто зламана, нікому не потрібна лялька з психушки!

— Він прийде… — прошепотіла Лора, не кліпаючи, дивлячись йому просто в налиті кров’ю очі. — Тому що, на відміну від тебе, Діллоне, він — справжній чоловік.

У цей самий момент Норман стояв посеред відчиненої квартири на шістнадцятому поверсі. Букет червоних троянд лежав біля його ніг, розтоптаний у калюжі крові. Обличчя агента налилося багряною, вибухонебезпечною фарбою, дихання було уривчастим, зі свистом виривалося з легень, а у скронях важким молотом гупала сліпа лють. Його сильно трусило.

Судомними, неслухняними пальцями витягнувши з кишені пластикову баночку із сильними транквілізаторами, він висипав на тремтливу долоню одразу дві білі пігулки й проковтнув їх насухо, ледь не вдавившись, аби хоч якось стримати чудовисько, що рвалося назовні.

«Чорт, чорт, чорт! Лоро… Будь ласка, тільки живи! Тільки дочекайся мене!»

Думки змінювали одна одну з шаленою, калейдоскопічною швидкістю. Зірвавшись із місця, Норман кинувся вниз сходами, ігноруючи ліфт і перестрибуючи через сходинки. Вибивши плечем важкі двері на першому поверсі, він напролом увірвався до скляної будки служби відеоспостереження та охорони комплексу.

Двоє охоронців у шоці відсахнулися від освітлених пультів, не розуміючи, що відбувається. Норман миттю вихопив із-за пояса металеве посвідчення ФБР і з такою силою притиснув його просто до скла перед обличчям старшого зміни, що на пластику пішла тріщина:

— ФБР! — гаркнув Норман так, що охоронці втиснули голови в плечі, збліднувши від жаху. — Швидко перемотай сьогоднішній запис із камер на шістнадцятому поверсі! Відтоді, як я пішов! Швидко, сучий сину, або я вб’ю тебе нахрін просто тут!

— З-зараз, сер! Тихо, тихо, ви чого!.. — судомно забелькотів охоронець. Тремтячими, спітнілими пальцями він застукав по клавіатурі.

На моніторі замиготіли прискорені чорно-білі кадри: ось Норман іде на роботу, двері ліфта зачиняються. А через деякий час із того самого ліфта виходить наскрізь мокрий, розпатланий Діллон. Наступний кадр — Діллон виходить із квартири й грубими, силовими поштовхами несе на плечі непритомне, безвольно звисаюче тіло Лори, затягуючи її через сліпу зону пожежного виходу.

— Чорт!.. — видихнув Норман, відчуваючи, як серце обривається в грудях.

Не сказавши більше ні слова, він вискочив із охоронної будки, вибіг на залиту дощем парковку, стрибнув у пікап і, спалюючи гуму з вереском шин, помчав у бік будинку Міри Стоун.

Він мчав нічним містом на абсолютно захмарній швидкості, ігноруючи червоні світлофори й виття сирен десь удалині. Суцільна стіна зливи застилала лобове скло, двірники не справлялися, але Норман лише сильніше, до упору, втискав педаль газу в підлогу. У його запаленій голові прокручувалися найстрашніші, закривавлені картини:

«Якщо він хоч пальцем до неї доторкнувся… Я вб’ю його. Голими руками вирву йому горло, розірву цього покидька на шматки…» — думав Норман, до білизни впиваючись пальцями в шкіряну обшивку керма.

Але наступної миті сліпа, кровожерлива лють різко змінилася диким, паралізуючим страхом. Справжнім, крижаним жахом назавжди втратити єдину людину, яка витягла його з безодні та повернула до життя.

Через двадцять божевільних хвилин пікап із вереском гальм завмер біля будинку Міри Стоун. Норман вискочив із кабіни й напролом побіг до дверей, обрушивши на дерев’яну панель серію оглушливих, моторошних ударів кулаками.

Усередині напівпорожньої квартири Міра здригнулася. Її охопив тваринний жах — вона подумала, що повернувся психопат Вільям Бюлов, щоб змусити її назавжди замовкнути за те, що вона здала його. Припавши тремтливим обличчям до дверного вічка, вона з полегшенням побачила наскрізь мокрого, збожеволілого від страху Нормана.

Міра з побоюванням повернула замок. Норман тієї ж миті ураганом увірвався всередину, сильним поштовхом відтиснув її назад у коридор і з гуркотом зачинив двері.

— Ти зовсім здурів?! Чого тобі треба, псих?! — перелякано й обурено скрикнула Міра, відступаючи на крок і притискаючи до грудей пошкоджену руку.

— Мені потрібна твоя допомога! Терміново! Будь ласка!.. — Норман важко, зі свистом дихав, його голос ламався від страху, а очі шалено бігали кімнатою. Він відчайдушно схопив її за плечі. — Де може ховатися Діллон?! Він щось тобі казав?! Ти знаєш, куди він міг податися?! Він викрав Лору!

— Що?! — ахнула Міра, широко розплющивши очі від шоку. — Та відпусти ти мене, боляче ж!