Глава 14

Холодний, сирий бетон обпікав незахищену шкіру крізь тонку тканину. Лора важко, з глухим стогоном отямилася від тупого, пульсуючого болю в потилиці, який хвилями розходився по всьому черепу. Спробувавши поворухнутися, вона з жахом усвідомила, що її зап’ястя й щиколотки намертво стягнуті жорсткою поліпропіленовою мотузкою, що впивалася в плоть. Навколо панував зловісний напівморок гігантського каркаса покинутої фабрики: крізь пробитий, напівзогнилий дах зі свистом хльостав крижаний дощ, оглушливо барабанячи по іржавих металевих балках. Повітря було наскрізь просякнуте нудотним запахом гнилі, в’їдливої плісняви та мокрого каменю.

Неподалік, прихилившись спиною до масивної бетонної опори, сидів Діллон. Він повільно, байдуже потягував дешеве пиво зі скляної пляшки й задумливо, з абсолютно відсутнім, мертвим поглядом дивився в густу порожнечу цеху.

— Отямилася… — беземоційно, із тихим, ріжучим сарказмом кинув Діллон, навіть не повернувши голови в її бік.

Лора, усе ще перебуваючи в стані глибокого шоку й намагаючись сфокусувати зір, широко розплющеними від жаху очима втупилася в колишнього чоловіка.

— Ти… як ти витягнув мене з дому й притягнув сюди?.. — задихаючись від страху, що накочувався, та судомних спроб звільнитися, хрипко запитала Лора.

— А, це?.. — Діллон зробив повільний ковток і криво, моторошно посміхнувся, дивлячись на пляшку. — Я це кляте місто знаю як свої п’ять пальців. У ньому повно сліпих зон, брудних підворіттів та іржавих пожежних драбин, якщо знати, куди дивитися і як обходити чужі погляди.

— Ти забув про камери! — вигукнула Лора, відчайдушно смикаючись усім тілом і намагаючись вивільнити зв’язані руки. — У Нормана в елітному будинку всюди охорона й цілодобове відеоспостереження! Коли він побачить записи, що ти напав на мене й викрав… навіть я не зможу його зупинити! Відпусти мене, ідіоте, поки не стало гірше!

Діллон різко повернувся до неї всім корпусом. Його запалі очі палали божевільним, абсолютно нездоровим вогнем фанатика, якому нічого втрачати:

— Та нехай шукає! Мені вже на все начхати! Мені вже байдуже! Але ти… ти здохнеш за те, що зрадила пам’ять нашого загиблого сина! А твоєму новому хахалю я дам час рівно до ранку. А після світанку… просто скину тебе з третього поверху вниз головою просто на це каміння. От і подивимося, чи встигне тебе врятувати твій хвалений професійний агент ФБР чи ні. Хоча… я думаю, йому глибоко начхати на тебе. Він просто використовував тебе як чергову дешеву повію. Цікаво, він хоч платить тобі за секс? Чи ти безкоштовно відпрацьовуєш свою провину?

Ці гострі, просякнуті отрутою слова влучили просто в серце Лори. Сльози пекучої образи й абсолютно безсилої люті самі собою, безперервним потоком потекли по її блідих щоках, змиваючи сліди пилу та бруду з обличчя.

— Він знайде мене… от побачиш! — крізь надривні сльози й стиснуті до скреготу зуби вигукнула Лора, вп’явшись у нього сповненим ненависті поглядом. — І я навіть пальцем об палець не поворухну, щоб зупинити його, коли він закочуватиме тебе в цей брудний асфальт!

— Проблема в тому, люба, що твоя федеральна сучка дізнається про твоє зникнення лише пізно ввечері, — глухо, гавкаючим сміхом розсміявся Діллон. Він із розмаху жбурнув порожню пляшку в найближчу бетонну стіну. Скло з оглушливим дзвоном розлетілося на тисячі гострих уламків, що посипалися на підлогу. — А на ранок ти вже лежатимеш он там… — він із садистською насолодою тицьнув брудним пальцем униз, у темний провал між перекриттями, де на глибині трьох поверхів загрозливо стирчали гострі гранітні камені та іржава арматура. — У нього елементарно не вистачить часу. Та й здаватися живим я не планую. Сина мені вже не повернути… А справжнього вбивцю знайде Міра Стоун. Я в ній упевнений.

— Мені шкода тебе, Діллоне… — із глибокою, крижаною огидою, що пронизувала душу, прошепотіла Лора, важко дихаючи й припиняючи смикатися в тугих путах. — Ти просто жалюгідний, нікчемний черв’як. І я не знаю, як тобі взагалі вже допомогти.

— Гаразд, заткни пельку, — грубо відмахнувся Діллон, важко підводячись із холодної бетонної підлоги. — Посиди тут. А я піду подивлюся, які пастки та розтяжки можна встановити для твого Нормана на підходах… Якщо раптом якимось дивом він справді почне тебе шукати в цьому лабіринті.

Проливна, безжальна злива не стихала ані на хвилину, коли Норман плавно під’їхав до сірого будинку поліцейського управління. Заглушивши важкий двигун пікапа, він накинув капюшон пальта й швидко, перестрибуючи через калюжі, забіг у сухий, яскраво освітлений і галасливий хол відділку.

Норман сів за свій робочий стіл у загальному залі. У нього був чудовий, неймовірно піднесений настрій — у пам’яті все ще чітко лунав оксамитовий голос Лори, її дзвінкий ранковий сміх і тепло її ніжних обіймів. Він захоплено, з новими силами взявся розбирати поточні архіви та нудну паперову роботу, абсолютно не звертаючи уваги на метушню навколо: чергові офіцери бігали коридорами з папками, перемовлялися в тріскучі рації та намагалися підняти всі доступні патрулі, щоб вийти на слід несподівано втіклого Діллона.

У цей момент двері з табличкою скрипнули, і Вільям Бюлов вийшов зі свого кабінету. Помітивши абсолютно спокійного Нормана, зануреного в папери, він на секунду завмер. У його голові промайнула отруйна, сповнена глибокої зневаги думка: «Цей боягуз Діллон дочекався, поки Норман піде на роботу, щоб напасти… А я думав, у ньому залишилася хоч крапля чоловічої сміливості, щоб зустрітися з ним віч-на-віч! Жалюгідний, боягузливий слизняк…»

Майстерно сховавши злорадну посмішку, Вільям недбало, не поспішаючи підійшов до столу напарника й важко, по-дружньому поклав свою широку долоню йому на плече:

— Привіт, Нормане.

Норман повільно повернув голову й щиро, непідробно здивувався. Вільям уперше за весь час їхнього напруженого знайомства дивився на нього не зі звичною люттю чи викликом, а з якимось дивним, майже шанобливим примруженням досвідченого вовка.