Глава 13

Вільям сидів у кабінеті, жадібно затягуючись і викурюючи одну сигарету за одною. Кабінет перетворився на сизий склеп, просякнутий їдким димом, запахом дешевої кави та мокрої вовни його пальта. Усередині все палало від сліпої, синьої люті. Протокол про тортури, кинутий Норманом на стіл, досі обпікав йому очі.

«Маленький покидьок… Смієш мені погрожувати? Поставив мене на коліна? Ну, я тобі, суко, покажу, що таке справжні правила гри!» — з ненавистю думав Вільям, затискаючи фільтр зубами й перебираючи варіанти.

Він із силою клацнув кнопкою селектора на столі, розриваючи тишу чергової частини:

— Діллона Вітмена до мене на допит. Живо. І нехай конвой забирається від дверей.

За дві хвилини до кабінету ввели Діллона. Підозрюваний мав вигляд абсолютно зламаної людини: він байдуже опустив голову, важко дихав, а його зап’ястя до синяви стискали сталеві браслети кайданків.

— Сідай, Діллоне, — грізно, із прихованим хижим примруженням скомандував Вільям, вказуючи на прикручений до підлоги стілець.

Діллон важко опустився навпроти. Його засмальцьоване волосся звисало бурульками, а під очима запеклася кров після недавніх ударів Нормана.

— Те, що ти сядеш надовго, — очевидно. Твоє життя закінчене, хлопче, — із крижаною посмішкою, видихаючи сірий клубок диму просто йому в обличчя, промовив Вільям. — Але просто зараз у тебе є шанс. Шанс вирватися з цієї ями.

Діллон повільно підняв сальні, запалені повіки. У його бігаючому, загнаному погляді читалося глибоке нерозуміння:

— Який ще шанс?.. Ви ж самі хотіли мене замкнути…

— Я особисто перевозитиму тебе до федеральної в’язниці. Поїдемо без супроводу, — нахиляючись ближче через стіл, карбував Вільям. — І я дам тобі можливість утекти. Але якщо тебе спіймають — я особисто зроблю все, щоб ти згнив довічно, без права на дострокове звільнення. Зрозумів?

— Але… навіщо вам це? У чому підступ? — із дикою підозрою запитав Діллон, втискаючись у спинку стільця.

— Щоб мій хвалений напарник не думав, що він тут найрозумніший! — із закипаючою люттю виплюнув Вільям, і його очі блиснули божевільним азартом. — Але запам’ятай, гнидо: якщо тебе спіймають і ти хоча б заїкнешся про те, що це я відстебнув тобі ремені… я обіцяю, ти не доживеш до суду. Я розірву тебе просто в камері.

— Я… я нікому нічого не скажу. Клянуся, — швидко закивав Діллон, відчувши єдиний тваринний шанс вискочити з цієї петлі.

— Тоді чудово. Поїхали.

Вільям сухо кинув черговому на виході, що екстрено конвоює затриманого до федерального розподільника. Вийшовши з будівлі поліцейського управління, вони ступили під безперервну, захлинаючу зливу. Небо над містом розкололося на свинцеві хмари. Вільям грубо запхав Діллона на заднє сидіння службової машини, стрибнув за кермо й різко зірвав авто з місця.

Вони їхали в повній, гробовій тиші під ритмічний стукіт двірників. У голові Вільяма вже визрів витончений, отруйний план.

Проїжджаючи повз елітний висотний комплекс, де скляні фасади губилися в дощовому тумані, Вільям трохи пригальмував і скосив очі в дзеркало заднього виду:

— А он, до речі, у тому будинку… На шістнадцятому поверсі. Знаєш, хто там живе? Твоя колишня дружинонька, — з отруйною, садистською посмішкою кинув Вільям.

— Що?.. — насупився Діллон, подавшись уперед.

— Твоя Лора тепер трахається з Норманом. І живе в його розкішній конурі. Поки ти гниєш по підворіттях, вона спить із тим самим федералом, від якого ти тікав, як щур, — із хижою насолодою викладав Вільям, впиваючись поглядом у реакцію пасажира. — І знаєш… здається, у них усе чудово.

Діллон миттєво залився яскравою, нездоровою фарбою. Його обличчя спотворила судома шаленого гніву, кулаки стиснулися до тріску в суглобах, а сталь кайданків уп’ялася в шкіру. Він втупився в запітніле вікно на освітлені вікна висотки з дикою, всепоглинаючою ненавистю.

— Я хочу вийти тут! Чуєш, суко, зупини машину! — люто, важко дихаючи носом, загарчав Діллон.

Вільям із вереском загальмував біля узбіччя в темряві провулка й вискочив із машини. Крижаний дощ миттєво накрив його, приліпивши мокре волосся до чола. Він відімкнув задні дверцята, дістав ключ і з клацанням розстебнув кайданки. Діллон важко вивалився із салону на асфальт, важко дихаючи, наче загнаний звір.

— А тепер удар мене, — грізно відкарбував Вільям, нависаючи над ним. — Ніхто в управлінні не повірить, що ти просто так від мене пішов. Удар, чорт тебе забирай!

Діллон розвернувся й з усього маху, вклавши всю накопичену ненависть, завдав Вільяму такого важкого, нищівного удару в щелепу, що здоровенний агент ледь не відлетів у глухий нокаут. Вільям упав на мокрий, брудний асфальт, виплюнувши густу, згорнуту кров. На секунду в ньому спалахнуло бажання вихопити пістолет і випустити магазин у спину хлопця, але, піднявши голову, він лише побачив, як Діллон на межі сил мчить крізь проливний дощ просто до елітного будинку Нормана.

— Я свою справу зробив… Подивимося, як ти заспіваєш тепер, Нормане, — витираючи кров із розбитого підборіддя, зі злорадною, ситою посмішкою прошепотів собі під ніс Вільям.

Норман повільно розплющив очі. У спальні панував м’який, напівтемний затишок. Лори поруч у ліжку не було. Він миттєво схопився, натягуючи спортивні штани, і вийшов до просторої вітальні.

Біля величезного панорамного вікна шістнадцятого поверху стояла Лора. За склом вирувало справжнє пекло — злива зі свистом била по склу, ховаючи все місто в сірій імлі. Лора стояла лише в легкому шовковому халаті, тримаючи в руках запітнілу чашку кави, і задумливо дивилася на потоки води.

Вона різко обернулася на шум кроків, на секунду здригнувшись, наче очікуючи удару, але, побачивши Нормана, миттєво розслабилася. Тривога на її обличчі змінилася щирою, світлою усмішкою. Поставивши чашку на стіл, вона поривчасто кинулася Норманові на шию, уткнувшись носом у його широкі груди.

— Ти виспався? — щасливим, тихим голосом запитала Лора, притискаючись до нього всім теплим тілом.