Глава 12

Норман їхав у машині, повністю занурений у важкі, свинцеві думки. У запаленій голові кувалдою стукала одна-єдина панічна думка: «Якщо Вільям усуне мене від розслідування, я не зможу допомогти Лорі… Я обіцяв їй знайти вбивцю сина, я не можу її підвести! Тільки не зараз, коли ми так близько!»

Він мертвою хваткою вчепився в шкіряну обшивку керма, буквально продавлюючи її побілілими пальцями. Важкий пікап повільно рухався крізь щільну, безперервну стіну сірливої зливи, розсікаючи фарами каламутні потоки води.

Під’їхавши до елітного будинку Міри Стоун, Норман крізь пелену дощу помітив біля кованих воріт критий фургон. Дівчина, накинувши капюшон вітрівки, саме поспіхом завантажувала всередину останні заклеєні скотчем дорожні коробки. Вона явно тікала.

— Добрий день, — голосно, але впевнено промовив Норман, виходячи з машини й прямуючи до неї просто під проливним дощем.

Міра різко обернулася, здригнувшись усім тілом, і ледь не випустила важку картонну коробку з рук просто в калюжу. В її очах на секунду спалахнув непідробний тваринний страх, але потім він змінився ошелешенням.

— Нормане?.. — здивовано й абсолютно невіряче дивилася вона на нього, кліпаючи мокрими віями.

— Ви… ви мене знаєте? — запитально й із глибоким розгубленим здивуванням запитав Норман, застигнувши на місці наче вкопаний. Вода струмками стікала по його обличчю, але він цього навіть не помічав.

— Я Міра Стоун! Ми ж навчалися разом на одному факультеті! — із радісною, щирою, але трохи нервовою усмішкою відповіла Міра, зробивши крок назустріч. — Ти сидів на кілька рядів нижче від мене на лекціях із криміналістики!

— Але… мені зовсім не знайоме ваше ім’я… — Норман тяжко насупився, відступаючи на пів кроку. У його голові миттєво спалахнула паніка, а потилицю обдало знайомим крижаним холодом. «Але чому я її абсолютно не пам’ятаю? Що взагалі відбувалося в ті роки?.. Скільки ще чорних дір, випалених порожнеч і провалів приховано в моєму власному минулому? Я божеволію?»

— Слухай, може, зайдемо в будинок, а не будемо стояти під цією божевільною зливою? — із теплою, підбадьорливою усмішкою запропонувала Міра, помітивши його розгубленість.

Вони швидким кроком зайшли до просторого передпокою особняка, струшуючи з одягу крижані краплі. У будинку було порожньо й гулко — майже всі речі вже були запаковані.

— Ну все, годі вдавати! Занадто багато років минуло, щоб гратися в гляділки, — зі сміхом сказала Міра, поправляючи мокре волосся.

Але Норман мовчки й запитально дивився на неї, явно не розуміючи, що взагалі відбувається і чому ця незнайома дівчина розмовляє з ним як зі старим добрим другом юності.

— Ти… ти справді мене не пам’ятаєш? — здивовано, але вже абсолютно серйозно запитала Міра, уважно розглядаючи його застигле, напружене обличчя. Усмішка повільно сповзла з її губ. — Але тоді навіщо ти взагалі сюди прийшов? Тебе прислали?

— У мене… у мене є ордер на ваш арешт за переховування підозрюваного та розголошення секретних деталей федерального розслідування, — розгублено, але професійно-глухо промовив Норман, дістаючи з внутрішньої кишені складені бланки.

— Ти… ти агент ФБР?! — у повному, паралізуючому шоці видихнула Міра, інстинктивно відступивши на крок і притиснувши руки до грудей.

— Я справді нічого не пам’ятаю про Міру Стоун… — усе так само розгублено пробурмотів Норман, болісно потираючи пульсуючу скроню.

— Ти теж використовуєш методи тортур? — із гіркотою та раптово спалахнулою ненавистю виплюнула Міра, швидко оговтавшись від шоку. — Я дивлюся, у цьому поганому місті всі федерали використовують такі методи! А в університеті ти був найстишнішим, найрозумнішим і найспокійнішим хлопцем… На кого ти перетворився?

— Тортур?.. — Норман прибрав руку від обличчя й різко, зосереджено подивився на неї. Професійний інстинкт миттєво придушив особисту паніку.

Міра без слів, із тремтячою щелепою підняла руки й показала свої набряклі, синюшні пальці з глибокими, моторошними багряними слідами від жорстких сталевих кайданів на тонких зап’ястях. Шкіра там була здерта майже до м’яса.

— Це зробив Вільям… — абсолютно впевнено й із глибокою, пекучою досадою промовив Норман, похмуро розглядаючи страшні травми.

— Я не знаю, як звати цього схибленого психа! — роздратовано й зі сльозами безсилля на очах вигукнула вона. — Він увірвався сюди, закував мене й викручував мені суглоби, доки я не сказала йому адресу Діллона!

У голові Нормана миттєво, з гучним клацанням, склався пазл. Осяяння накрило його потужною хвилею адреналіну: «Чудово! Вільям не подасть рапорт про моє відсторонення. Тому що просто зараз я візьму в неї офіційні свідчення, зафіксую побої й намертво, сталевою хваткою притисну цього покидька до стіни!»

— Ти офіційно зафіксувала побої? — швидко, карбуючи слова, запитав він, дістаючи з кишені ручку й блокнот.

— Зафіксувала в приватній клініці кілька годин тому, але в поліцію не пішла… Він погрожував мені! Обіцяв убити мене, якщо я хоч комусь заїкнуся!

— Підпиши свідчення й дай мені копію медичного висновку, — твердо, тоном, що не терпів заперечень, наказав Норман. Помітивши її страх, він пом’якшився й додав: — Я клянуся тобі, Міро, він більше тебе пальцем не торкнеться. Я зможу тебе захистити. Дай мені втопити його.

Норман максимально детально, з усіма моторошними подробицями зафіксував її свідчення в офіційному протоколі, зробив серію чітких фотографій понівечених зап’ясть на службовий телефон, прикріпив медичний висновок і акуратно прибрав папери до внутрішньої кишені піджака.

— То… я заарештована? — засмучено й тихо запитала Міра, опустивши плечі та дивлячись на порожні дверні прорізи свого будинку.

— Ні, — щиро усміхнувся Норман. — І можете навіть із дому не виїжджати, якщо не хочете. Розпаковуйте речі. Він вас більше ніколи не потурбує. Це я вам гарантую.

Міра від радості, скинувши колосальну напругу останньої доби, поривчасто обійняла Нормана за шию й дзвінко поцілувала його в щоку. Норман різко, з миттєво спалахнулою, майже параноїдальною підозрою відсахнувся від неї на крок, виставивши руку: