Глава 11

Після того як Уильям залишив залиту кров’ю та задимлену крамницю годинникаря, він, не втрачаючи жодної секунди, одразу попрямував до будинку Міри Стоун. У його голові визрівав жорсткий план — дотиснути цю самовпевнену дівчину й остаточно витрусити з неї все, що їй відомо про місцезнаходження колишнього чоловіка Лори.

Проїжджаючи повз одноманітні, похмурі сірі будинки під проливним, захлинаючим дощем, який перетворював вулиці на бурхливі річки, він байдуже ковзнув поглядом по дзеркалах. Раптом у бічному склі промайнув знайомий чоловічий силует, який метушливо шмигнув у вузький, темний прохід між цегляними будівлями.

Уильям хижо зібрався й різко вдарив по гальмах — із пронизливим вереском зашипіли колодки, і важка машина, здійнявши хвилю брудної води, юзом стала поперек мокрого асфальту. Вискочивши із салону просто в глибокі калюжі й навіть не зачинивши дверцята, агент одразу, незважаючи на масивну статуру, перемахнув через низьку чавунну огорожу й рвонув навздогін.

Опинившись за рогом, Уильям завмер. Усього за десять метрів від нього, важко перевалюючись і нічого не підозрюючи, йшов Діллон.

— Гей, Діллоне! Без дурниць, ти заарештований! — гаркнув Уильям. Його голос громом рознісся провулком, перекриваючи шум зливи, поки він плавним, відпрацьованим рухом витягував із плечової кобури важкий службовий пістолет.

Діллон різко озирнувся. Його запалі, запалені очі від тваринного жаху розширилися до межі, і він, не вагаючись ані секунди, ривком шмигнув у вузьку, завалену будівельним сміттям щілину між будинками.

— Чорт! — зло прошипів Уильям крізь зуби й кинувся навздогін.

Діллон біг на абсолютній межі своїх скромних сил. Він продирався крізь вузькі проходи, що смерділи гниллю та помиями, у паніці перестрибував через трухляві дерев’яні паркани, обдираючи долоні до крові, й пірнав під мокрі, провислі мотузки з білизною. Але Уильям рухався за ним, наче невідворотний броньований танк, змітаючи перешкоди на своєму шляху й не відстаючи ані на крок. Метавшись між будинками під безперервною крижаною зливою, Діллон на повній швидкості вискочив у черговий вузький провулок і, не озираючись, побіг уздовж нього.

І тут його прошиб холодний, могильний піт. Ноги самі зупинилися, ковзаючи по багнюці. Він усвідомив жахливий, безнадійний факт: провулок упирався у високу, глуху цегляну стіну. Це був глухий кут.

Діллон важко, з диким, надривним кашлем розвернувся, притискаючись спиною до холодної цегли. За десять кроків від нього стояв Уильям. Агент ФБР міцно тримав пістолет у руці, ствол якого був спрямований просто в груди втікача, і розмірено відновлював збите дихання.

— Ну, це якось надто легко… Ти навіть без зброї, — з насмішкуватою, абсолютно ситою усмішкою хижака промовив Уильям, важко віддихуючись і стираючи воду з чола. На секунду він завмер, насолоджуючись моментом повного домінування, а потім повільно, демонстративно опустив ствол і прибрав пістолет назад у кобуру: — Але я хочу зрівняти твої шанси. Давай. Нападай.

— Я не чинитиму опору співробітникові ФБР, — втомлено, із цілковитою приреченістю промовив Діллон. Він ледве тримався на тремтячих ногах і покірно виставив руки долонями вперед.

— Ви заарештовані за підозрою у вбивстві, спробі вбивства колишньої дружини, а також за напад на федерального агента, — із явним, неприхованим розчаруванням у голосі відкарбував Уильям. Він до останнього сподівався, що цей боягузливий психопат дасть йому хоча б найменший привід застосувати силу й розмазати його об цю цегляну стіну.

Норман повільно розплющив очі. Вперше за довгий, нестерпно тягучий час він відчув себе справді відпочилим, живим і бадьорим. Голова була кришталево свіжа, без звичної свинцевої важкості та мучливого, стискаючого скроні спазму. За панорамним вікном спальні в ранкових сутінках ледь чутно накрапав слабкий, заспокійливий дощ. Лора мило й безтурботно спала, притулившись теплим носом до його плеча та поклавши голову на його широку, розслаблену руку.

Раптом тишу розірвав різкий звук — на приліжковій тумбочці голосно задзижчав телефон. Норман обережно, намагаючись не робити різких рухів, потягнувся до апарата, глянув на екран, що світився, — висвітилося ім’я Уильям.

«Та що йому знову треба, чорт забирай?..» — із миттєво спалахнувшим глухим роздратуванням подумав Норман, відчуваючи, як реальність знову вторгається в його крихкий світ.

— Ти взагалі коли-небудь спиш? — вкрай невдоволено піднявши слухавку й навіть без формального привітання запитав він.

— Діллона затримано. Чекаю на тебе у відділку, — жорстко й коротко відрізав Уильям на тому кінці дроту і, не давши Норманові вставити ані слова, поклав слухавку. У динаміку пролунали байдужі короткі гудки.

Норман важко зітхнув. Він надзвичайно обережно, міліметр за міліметром, щоб не розбудити, вивільнив затерплу руку з-під голови Лори, безшумно підвівся з ліжка й пройшов на кухню. Поставивши заварюватися міцну каву, він підійшов до панорамного вікна, сперся руками на підвіконня й почав вдивлятися в сіру, меланхолійну пелену тихого дощу. Раптом позаду до нього хтось нечутно підійшов, і його талію ніжно обійняли м’які, теплі жіночі руки.

— Доброго ранку, — неймовірно задоволеним, оксамитовим і сонним голосом промовила Лора, притискаючись гарячою щокою до його широкої спини.

Норман розвернувся в її обіймах, підняв її обличчя за підборіддя й довго, ніжно поцілував у губи. Його потеплілий погляд ковзнув по її оголених плечах і ключицях:

— Ти все ще гола… Можливо, мені доведеться серйозно запізнитися на роботу, — з легким, хижим і грайливим примруженням сказав він, притягуючи її ближче.

— Ні-ні-ні! — із жартівливим переляком сплеснула руками Лора, м’яко відсторонюючись. — У мене зовсім немає сил! А ось увечері… можливо, я навіть зможу дати тобі фору, — із хитрою, багатообіцяючою усмішкою додала вона, блиснувши очима.

Вони простояли так у затишних обіймах і ніжних, лінивих поцілунках ще хвилин п’ять, насолоджуючись тишею та безпекою цього ранку.