Глава 10

Уильям прибув до входу в магазин разом із загоном криміналістів. Службові машини з осліпливо миготливими проблисковими маячками перекрили вузький старий провулок, безжально розрізаючи суцільну стіну зливи тривожними синьо-червоними спалахами. Двоє експертів у щільних жовтих дощовиках одразу витягли з багажників важкі металеві валізи з обладнанням і, не втрачаючи жодної секунди, ступили всередину оточеної крамниці, переступаючи через натягнуту жовту стрічку.

Уильям же не поспішав усередину. Із силою грюкнувши дверцятами свого седана, він важкою, хижою ходою попрямував просто до Нормана, який нерухомо, мов кам’яна статуя, стояв біля ґанку під крижаною зливою. Його розстебнутий піджак давно промок наскрізь, ставши на кілька кілограмів важчим, а холодні струмки води стікали просто по блідому підборіддю.

— І як тобі взагалі можна хоч щось довірити? — із порога, не приховуючи пекучого роздратування й відвертої зневаги, виплюнув Уильям, зупинившись так близько, що між ними залишився ледь метр відстані.

— Я не очікував, що все так вийде… — видихнув Норман. Його голос прозвучав глухо, свинцево-втомлено, а згаслий погляд був спрямований кудись крізь напарника, у темряву провулка.

— А я швидко дізнався, де залягав Діллон! — гордо й із відкритим викликом заявив Уильям, розправляючи широкі плечі й ледь не впираючись вказівним пальцем Норманові в груди.

— То виходить… це був не він? — Норман різко підняв очі, виринаючи зі заціпеніння. У його погляді спалахнуло щире, непідробне здивування.

— Якраз-таки, найімовірніше, саме він! — грубо відрізав Уильям, трохи нахиливши голову й отруйно карбуючи кожне слово. — Ми прибули на те кляте місце, де цей виродок мав відлежуватися, але він звалив буквально перед нашим носом. Вода в пляшці ще не охолола! І, судячи з хронології, подався він прямо сюди. Щоб прикінчити цього старого продавця й замести кінці.

— Але звідки… як він міг дізнатися про продавця годинників? — Норман щиро насупився, відчуваючи, як пульсує біль у потилиці від спроб скласти цю головоломку.

— Я саме їхав витрусити все з тієї сучки Міри, — Уильям стиснув вологі шкіряні рукавички в кулаки з глухим, зловісним хрускотом. — Найімовірніше, вона своїм шукачевим носом винюхала про цю крамницю й здала інформацію Діллону. Але я банально не встиг її дотиснути — ти мені зателефонував зі своїм трупом. Я викликав криміналістів і примчав. А ось що ти робив увесь цей час, поки старому діду ламали шию в сусідній кімнаті, — це дуже, курва, цікаве питання…

Уильям замовк, змірявши Нормана важким, гнітючим поглядом, у якому вже цілком відкрито читалася крижана, абсолютна недовіра.

— Живіт прихопило, — задумливо й не кліпаючи відповів Норман, витримуючи цей погляд. Кутик його губ ледь помітно смикнувся в гіркій усмішці над власною брехнею. — Я просидів у туалеті. А коли вийшов — дід уже був мертвий, а архівні документи щосили палали в підносі. Я спробував швидко загасити полум’я, побіг по воду, але було вже пізно… Усе згоріло вщент.

Уильям нічого не відповів. Дощ барабанив по його плечах, але він навіть не кліпав. Він лише продовжував мовчки, прискіпливо сканувати кожну дрібну мімічну зморшку на обличчі Нормана, наче професійний поліграф, намагаючись зафіксувати найменшу фальш.

Тим часом на іншому кінці міста Діллон насилу розплющив злиплі очі. Мозок пронизав дикий, роздираючий скроні біль, наче в череп забили іржавий цвях. Він лежав на мокрому, холодному бетоні. Навколо височіли іржаві металеві паркани, а за ними в темне, нависле свинцеве небо здіймалися величезні труби промислової зони, з яких зі свистом і зміїним шипінням виривався густий білий пар. За комір стікала крижана вода — на вулиці все так само лютувала безперервна, безжальна злива.

«Якого біса… Скільки я пролежав у цій дірі непритомний?» — подумав Діллон, зі стогоном потираючи затерплу шию й болісно притискаючи брудну долоню до скроні. Постійне життя в бігах, недосипання, параноя та панічний, тваринний страх перед ФБР остаточно перетворили його життя на суцільну розмиту галюцинацію. «Найімовірніше, Міра вже чекала на мене на місці, а я просто вирубився від виснаження… Треба терміново бігти до неї, поки не стало надто пізно».

Із величезними труднощами підвівшись на тремтячі ноги й чіпляючись пошматованими руками за мокру сітку-рабицю, Діллон вибрався до проїжджої частини. Якось випитавши в переляканого перехожого, який відсахнувся від нього, назву району, він вибіг на дорогу. Ризикуючи життям, він буквально змусив зупинитися стареньке таксі, кинувшись на капот, ввалився до салону, залишаючи брудні калюжі на килимках, і пробурмотів адресу.

Вискочивши з машини неподалік від особняка Міри, Діллон натягнув мокрий капюшон до самих очей і швидкими, злодійкуватими кроками, ховаючись у тінях, попрямував до її будинку. Підійшовши до масивних дубових дверей, він ледве встиг підняти руку, щоб постукати, як важкий замок глухо клацнув, і двері злегка прочинилися.

— Привіт, я… — спробував видихнути Діллон, струшуючи воду з обличчя.

Не встиг він договорити, як із прорізу з диким, загнаним оскалом вискочила Міра. Вчепившись обома руками в мокру тканину його куртки, вона з несподіваною, шаленою силою затягла його всередину передпокою й миттєво замкнула сталевий засув на два оберти.

— Ти що тут робиш, ідіоте?! — розлючено, задиханим шиплячим шепотом висловила вона йому просто в обличчя, боляче трусонувши за лацкани. — До мене щойно завалився агент ФБР! Цей твій Булоу — навіжений псих! Ти взагалі уявляєш, що він витворяв, щоб вибити з мене, де ти ховаєшся?! Він катував мене, чорт тебе забирай!

Міра важко дихала, її груди високо здіймалися. З дрібним, неконтрольованим тремтінням вона піднесла до його очей свої руки. Її витончені пальці були неприродно набряклими, почервонілими, а на тонких блідих зап’ястях моторошно темніли глибокі багряні синці від жорстких сталевих кайданків.

— Я сказала йому, де тебе шукати, бо біль була просто нестерпною! Він мало не зламав мені пальці! Але ти, мабуть, вчасно звалив…