Глава 9

Дощ за вікном машини барабанив по даху, наче кулеметна черга. Норман стискав кермо, вдивляючись у розмиті, нечіткі силуети вулиць, намагаючись відволіктися від важких думок. У голові все ще луною відбивалися слова Вільяма — його жорсткі допити, підозріливий погляд, настирлива, гончача хватка. Але зараз усі думки Нормана неминуче поверталися до однієї-єдиної жінки.

«Я маю захистити її. Чого б мені це не коштувало», — промайнуло в голові, наче клятва, висічена в камені.

Піднявшись на свій шістнадцятий поверх, він завмер перед важкими дверима апартаментів, перевів збите дихання й повернув ключ в електронному замку.

У квартирі стояв незвичний, майже забутий, але неймовірно привабливий запах. Це була не дешева їжа з фастфуду і не нашвидкуруч заварена гірка кава, до яких звик самотній Норман, а справжній домашній обід. Із кухні долинало апетитне шкварчання олії.

На порозі стояла Лора. На ній усе ще була та сама його довга футболка, що трохи спадала з одного плеча. У напівтемряві передпокою, на тлі шаленої зливи за вікном і гуркоту грому, вона виглядала неймовірно затишною, шалено сексуальною і водночас беззахисною.

— Привіт, — промовив Норман, і на його губах уперше за весь цей божевільний, просякнутий кров’ю день з’явилася м’яка, тепла усмішка.

Лора різко розвернулася від несподіванки, ледь не впустивши дерев’яну лопатку на паркет. На її обличчі миттєвий переляк одразу змінився теплою, трохи збентеженою усмішкою.

— О, привіт! Ти вранці приготував мені сніданок, а я вирішила зробити тобі вечерю. Забігла до магазину неподалік… Ще буквально дві хвилини — і все буде готово!

— Дякую, — сором’язливо відповів Норман, ніяково стискаючи в руках ключі. — Але… мені зараз потрібно поїхати.

— Ох, я теж зараз збиралася додому, — Лора трохи опустила плечі, а кутики її губ розчаровано здригнулися. — Треба щось робити з вибитими дверима, вставляти замок…

— Навіщо? — здивовано перебив її Норман, зробивши рішучий крок назустріч. — Ти могла б пожити в мене. Поки ми не спіймаємо Диллона, тобі загрожує реальна небезпека. Я відпущу тебе додому лише для того, щоб ти зібрала найнеобхідніші речі, і під моїм наглядом.

Лора завмерла, запитально й дуже пильно подивившись на нього. Минуло всього секунд п’ять, але для Нормана цей випробувальний, глибокий погляд тривав цілу вічність. Серце гучно закалатало в грудях, віддаючись у вухах.

— І… я… ем… — Норман відчув, як до щік приливає жар, а слова, завжди такі чіткі на службі, починають плутатися, — хотів би запросити тебе ввечері в кафе… Якщо ти, звісно, не проти.

Він буквально палав від збентеження та юнацького сорому, переводячи погляд з її очей на світлий паркет. Лора все так само здивовано дивилася на нього, а потім злегка нахилила голову, ховаючи усмішку:

— Куди ти їдеш? — тихо запитала вона, вміло перевівши тему.

— Наші криміналісти знайшли на пустирі годинник, — зібравшись із духом, чітко відповів Норман, повертаючись до ролі агента. — Ми з’ясували, якому магазину він належить. Зараз я їду туди. Ми піднімемо записи продажів, дізнаємося, хто його купував, і нарешті спіймаємо його. Справедливість переможе — і заради твого сина, і заради інших дітей.

Лора миттєво змінилася на обличчі. Вона рішуче вимкнула плиту, підійшла до нього майже впритул і подивилася знизу вгору благальним, таким, що не терпів заперечень, поглядом:

— Можна мені з тобою?

— Ні, ти що! — насупився Норман. — Це офіційне розслідування, цивільним там не місце. Це може бути небезпечно.

Лора трохи примружилася, і на її губах ковзнула хитра, ледь помітна усмішка жінки, яка знає свою владу:

— Візьмеш мене із собою — і ввечері ми підемо в кафе.

Норман завмер. Внутрішня перешкода впала з оглушливим тріском — він просто не міг встояти перед її чарами.

— Добре, — важко й втомлено зітхнув він, хоча в глибині душі був щиро, по-хлоп’ячому радий. — Але, будь ласка: говоритиму тільки я. Ти просто стоятимеш поруч і мовчатимеш.

— Домовилися! — переможно вигукнула Лора й одразу пішла до кімнати перевдягатися у свій одяг.

Вони вийшли на вулицю. Темне свинцеве небо наче кашляло безперервним потоком крижаної води, хмари згустилися над містом, перетворюючи день на ранні, безпросвітні сутінки. Норман повернув ключ запалювання, важкий двигун пікапа глухо загарчав, і вони рушили з місця.

Усю дорогу Норман намагався зав’язати розмову, розрядити напружену атмосферу, що зависла в салоні, але Лора відсторонено, сповненими болю очима дивилася у вікно на краплі, що стікали склом.

На півдорозі до мети вона раптом різко повернулася, її голос зрадницьки здригнувся:

— Зупини машину. Будь ласка.

Норман одразу вдарив по гальмах і з’їхав на узбіччя, дивом не зачепивши бордюр. Не встиг він нічого запитати, як Лора вискочила із салону просто під проливний дощ.

Норман вискочив слідом. Холодна вода миттєво промочила тонку сорочку, але він навіть не помітив цього: підбігши до Лори, він зняв із себе пальто й акуратно, дбайливо накинув їй на тремтячі плечі.

Лора закрила обличчя руками й розридалася — важко, навзрид, повністю віддаючись цьому болю, більше не приховуючи своїх демонів.

— Гей… ти чого? — Норман турботливо обійняв її за плечі, прикриваючи власним тілом від поривів крижаного вітру.

— Я ж… я ж від самого початку розуміла, що більше ніколи не побачу сина, — крізь сльози й надривні схлипування промовила Лора, судомно стискаючи лацкани його мокрого пальта. — Від самого першого дня знала, що живим його не знайдуть… Я не казала тобі… Після його зникнення в мене стався страшний нервовий зрив. Я пролежала в психлікарні після спроби самогубства. Але я втекла звідти. Мій знайомий лікар зам’яв справу, виписав мені найсильніші заспокійливі… Я пропила курс, мені начебто стало легше, але… час від часу це накочується знову. Хочеться просто покінчити з цим пеклом. Але коли я зустріла тебе… я повірила. Повірила, що ти його знайдеш. Мені справді стає легше поруч із тобою, Нормане… Пообіцяй, що знайдеш цього виродка! Пообіцяй мені!