Глава 8

Норман прокинувся від різкого, настирливого тріску телефонного дзвінка. Звук буквально в’їдався в сонний мозок, безжально вириваючи з рідкісного, глибокого сну, у якому не було ні кошмарів, ні звичної тривоги. Розплющивши важкі повіки, агент на секунду завмер: Лора все так само спала поруч, уткнувшись носом йому в груди й тихо, розмірено сопучи. Її тонка рука стиснулася на його футболці, наче та була єдиною надійною зачіпкою за реальність, що вислизала.

«Ну якого біса так рано?..» — з важкою досадою промайнуло в голові Нормана, коли він спробував сфокусувати погляд.

На екрані смартфона, що настирливо вібрував на тумбочці, висвітилося ім’я: Вільям.

«Ось чорт», — подумки видихнув Норман, намагаючись не ворушитися, щоб не розтривожити й без того налякану, виснажену дівчину.

— Алло… — невпевнено й хрипко від сну промовив він, обережно притиснувши слухавку до вуха.

— У тебе пів години, щоб бути у відділку! — відрубав Вільям. У його прокуреному голосі чулася така жорстка, закипаюча лють, що в динаміку одразу пролунали короткі гудки, перш ніж Норман встиг вставити бодай слово.

Норман зітхнув. Він обережно, міліметр за міліметром, вивільнив руку з-під голови Лори, дбайливо підклавши їй під голову подушку, і безшумно підвівся з ліжка. Навшпиньки пройшовши на кухню, він нашвидкуруч наклав на тарілку легкий сніданок із того, що знайшов у холодильнику, накрив його серветкою й залишив на столі разом із короткою запискою: «Поїхав на роботу. Двері нікому не відчиняй. Буду на зв’язку».

На секунду він завмер у дверях спальні, з тихою, майже болісною турботою дивлячись на Лору, що згорнулася калачиком, після чого накинув куртку й поспішив до машини.

Вулиці тонули в нескінченному сірому потоці. Потрапляючи в ранкові тягучі затори, Норман раз у раз роздратовано стискав пальцями шкіряну обшивку керма. Двірники з глухим скреготом ганяли по лобовому склу тонни сирої води, але місто все одно виглядало як розмита акварельна пляма.

«Що не так із цією чортовою погодою?.. — розмірковував Норман, вдивляючись у червоні стоп-сигнали автомобілів попереду, що відбивалися в калюжах. — Ще й Вільям витягнув мене так рано. Хоча… я чудово здогадуюся, про що буде розмова».

Прибувши до відділку, Норман струсив із плечей краплі дощу й швидким, карбованим кроком попрямував гулким коридором, що пропах дешевою кавою та вогкістю, просто до кабінету напарника.

Вільям сидів за заваленим паперами й запиленими папками столом, згорбившись і жадібно затягуючись сигаретою без фільтра. Попільничка поруч уже потопала в горі недопалків, а повітря в кабінеті можна було різати ножем.

— Ну розкажи мені, — з явною, неприхованою недовірою промовив Вільям, навіть не піднявши погляду від паперів і струшуючи попіл просто на заляпаний слиною лінолеум, — що ти дізнався, коли брав свідчення в Лори? І де тебе, чорт забирай, носило вночі?

Норман зупинився посеред кабінету, схрестивши руки на грудях, і, стримуючи емоції, сухо переказав свою версію розмови та нічної події. Вільям слухав його мовчки, викурюючи одну сигарету за одною й випускаючи густі клуби сизого диму, від яких у задушливому кабінеті стало зовсім нічим дихати.

— Знаєш що, Нормане… — Вільям різко завмер, із силою втиснув недопалок у попільничку й щосили грюкнув важкою, мов кувалда, долонею по стільниці, так що підскочила чашка з кавою. — Ти надіслав мені СМС про напад! Але коли я прибув на місце з нарядом, там не було ні тебе, ні її! Лише вибиті двері та кров!

— Їй було страшно! — розгублено, але твердо відповів Норман, зробивши рішучий крок уперед. — Вона тремтіла, як осиковий лист, і просила забрати її. Я відвіз її до себе, бо там вона була в безпеці! Я не міг залишити її на поталу цьому психу!

Вільям різко схопився зі стільця. Дерев’яні ніжки з оглушливим скреготом проїхалися по лінолеуму. Агент у два широкі кроки скоротив дистанцію й став впритул до Нормана, знизу вгору випалюючи його лютим, почервонілим від недосипання та злості поглядом.

— Ти ще й трахаєш її?! — у люті процідив Вільям, бризкаючи слиною. Синювата жила на його скроні здулася від напруження. — Ти зовсім їбанувся, Нормане?! Ти спиш зі свідком у головній справі своєї довбаної кар’єри?!

— Я не спав із нею! — насупившись, різко й карбуючи кожне слово, відрубав Норман, хоча всередині все стиснулося.

Вільям подався ще ближче, буквально вперся широкими грудьми в Нормана і, видихнувши йому просто в обличчя їдкий, смердючий сигаретний дим, прошипів:

— Який ти нахер агент, якщо робиш такі необдумані, сопливі вчинки? Ти підставляєш усе розслідування через спідницю!

Щелепи Нормана стиснулися так, що жовна з гучним хрускотом заграли на вилицях. Він подивився Вільяму просто в очі — холодно, важким, налитим темною тінню поглядом людини, готової вбивати, — і тихим, смертельно небезпечним тоном відповів:

— Відійди від мене. Або я тобі прямо зараз всю пику рознесу.

У кабінеті запанувала важка, дзвінка тиша. Повітря наелектризувалося до межі. Вільям кілька довгих секунд вдивлявся в застигле, наче висічене з каменю обличчя напарника, вловлюючи в його очах ту саму неконтрольовану темряву. Потім Бюлов криво, цинічно посміхнувся, зробив крок назад, змахнув зі столу зайві папки й недбало опустився назад у крісло.

— І що далі? — запитав Норман, трохи розслабивши широкі плечі, але не втрачаючи пильності.

— Далі слухай, — Вільям дістав із пластикового пакета прозорий зіп-пакет і покрутив його в пальцях. — Наші криміналісти знайшли годинник на пустирі. Ремінець порваний — судячи з усього, хлопчик відчайдушно чинив опір і зірвав його з руки маніяка. Ти просто зараз вирушаєш по ювелірних крамницях і годинникових майстернях. Перевіриш серійні номери, опитаєш бариг.

— А ти? — Норман кивнув на зіп-пакет.

— А я поїду на місце, де востаннє зафіксували пеленг телефону Диллона. Це будинок якоїсь Міри Стоун.

— Приватного детектива? — уточнювально підняв брову Норман.