Глава 7

Уильям прибув до квартири Лори разом із трьома офіцерами поліції за екстреним повідомленням Нормана. Очікуючи застати озброєного злочинця, вони увірвалися всередину зі зброєю напоготові, але виявили лише розгром, хаос і дзвінку, гнітючу порожнечу. Вибиті з корінням старі дерев’яні двері криво лежали в передпокої, поховані під шаром відколотої штукатурки та гострих трісок. Стільці були перекинуті, речі розкидані, а на світлому килимі темніли свіжі краплі крові, які ще навіть не встигли згорнутися. У прохолодному повітрі квартири виразно витав важкий запах чужої люті, здійнятого пилу та вогкості.

— Кров на аналіз, живо! — суворо й уривчасто наказав Уильям експертам, гидливо оглядаючи місце події та наступаючи важким черевиком на уламки одвірка.

Діставши службовий телефон, він спробував набрати номер Нормана, щоб з’ясувати, якого біса тут сталося і де той зараз перебуває разом із Лорою. Але з динаміка, дратуючи слух, один за одним лунали лише нескінченні, байдужі довгі гудки.

«Чортів дилетант… — із сліпою, пекучою люттю подумав Уильям, із силою скидаючи виклик і стискаючи корпус смартфона в кулаці так, що аж хруснули суглоби. — Мало того, що впустив підозрюваного, то ще й зник разом із головною свідкою!»

Вийшовши з розгромленої квартири на напівтемний, просякнутий запахом гнилі сходовий майданчик, агент підійшов до сусідніх пошарпаних дверей і щосили гучно постукав кісточками пальців. За кілька тягучих секунд замки всередині налякано клацнули з металевим брязкотом, і на порозі з’явилася пом’ята літня жінка в засмальцьованому махровому халаті. Від неї за версту тхнуло застарілим сигаретним димом, кислим перегаром і немитим тілом.

— Добрий день, пані. Я агент ФБР, — Уильям на мить тицьнув їй просто в обличчя посвідченням, не даючи часу на заперечення. — Розкажіть, будь ласка, що тут сталося? Хто кричав?

— Та що тут розповідати… — з явним, пекучим осудом і злорадством прошамкала бабця, підозріло оглядаючи похмурих поліцейських за його спиною. — Чоловік до Лори повернувся, але розмова в них, мабуть, не склалася. А чого ще очікувати від такої? Вона ж сама винна в загибелі своєї дитини, грішниця перелюбна…

— Я вас питаю, що конкретно сталося?! — стримуючи гнів, що закипав усередині, й ледве не зриваючись на рик, грубо перебив її Уильям, насуваючись на стару.

— Та що сталося… Отримала по заслугах! — огризнулася та, трохи відступивши. — Прийшов її новий коханець зі зброєю, побив чоловіка, а той утік униз сходами. Потім цей коханець виніс її на руках із будинку, посадив у машину й поїхав. Більше я нічого не бачила, я в чужі справи не лізу!

«Норман… Малолітній ідіот», — із тяжким роздратуванням і лихим передчуттям промайнуло в голові Уильяма.

— Дякую, пані. Ви дуже допомогли, — сухо й крижаним тоном відрізав агент, різко розвертаючись до неї спиною та залишаючи її бурмотіти прокльони.

Тим часом Діллон біг. Він спотикався, ковзав і падав на залитій водою нічній вулиці під оглушливі розкати грому й сліпучі спалахи блискавок, які на мить перетворювали місто на чорно-білу фотографію. Крижана злива безжально хльостала по обличчю, змиваючи змішані зі сльозами краплі крові з розбитих губ і носа. Тремтячими руками, примружуючи запухлі від важких, нищівних побоїв очі, Діллон абияк дістав із кишені наскрізь промоклий телефон і набрав номер своєї приватної детективки.

— Алло… — після кількох довгих гудків сонним, хрипким голосом відповіла дівчина на іншому кінці дроту.

— Міро, — стривожено почав Діллон, задихаючись від уривчастого бігу й надривного кашлю. — Можна мені до вас приїхати? Це дуже, дуже важливо… Мені більше нікуди податися. Копи в мене на хвості.

— Господи… Гаразд… — із важким, утомленим роздратуванням у голосі відповіла дівчина. — Тільки швидше й без хвоста.

Діллон вискочив на освітлену проїжджу частину, буквально кинувшись під колеса жовтого таксі, що проїжджало повз. Водій із пронизливим вереском гальм зупинив машину, ледь не збивши божевільного з ніг. Застрибнувши на заднє сидіння й залишаючи криваві плями на оббивці, Діллон уривчасто назвав адресу. Упродовж усієї дороги він не переставав озиратися через заднє скло, судомно вдивляючись у темну пелену вулиць і шалено боячись побачити синьо-червоні проблискові маячки поліцейських машин. Кожен спалах фар зустрічних автомобілів змушував його стискатися в клубок від панічного, тваринного страху.

Таксі зупинилося біля потрібного будинку в елітному, тихому кварталі. Зустрічати його на ґанок вийшла Міра — висока, надзвичайно вродлива дівчина з виразними рисами обличчя, витонченою фігурою та стрункими ногами, ледь прикритими дорогим шовковим халатом. Із зупиненої машини, важко чіпляючись за дверцята й хрипко дихаючи, вивалився Діллон — побитий, закривавлений, забруднений вуличною багнюкою й ледь здатний триматися на ногах.

— Господи, що сталося?! — вигукнула Міра з непідробним жахом, підбігаючи до нього й підставляючи своє тендітне плече під його важку тушу.

— Ми можемо зайти до вас? Тут небезпечно, — важко й хрипко дихаючи, промовив Діллон і, накульгуючи на обидві ноги, попрямував за нею до будинку.

Ззовні будинок здавався невеликим, але дуже затишним: охайна червона цегла, вимощена плиткою доріжка та доглянуті клумби з яскравими квітами обабіч. Проте всередині він виявився просторим, розкішним двоповерховим особняком з ідеально розставленими дизайнерськими меблями, дубовим паркетом і картинами на стінах.

— Сідай, я принесу аптечку, — швидко промовила Міра, вказуючи на диван.

Вона поспішно збігла широкими сходами на другий поверх. Діллон важко й незграбно опустився на світлий шкіряний диван, миттєво забруднивши дорогу, бездоганно білу оббивку болотяною багнюкою, мокрою глиною та кров’ю, що капала з розбитого підборіддя. Перевівши подих і судомно ковтнувши слину, що накопичилася в роті, він дістав із кишені свій смартфон. Із різким, сухим тріском він зламав його навпіл об коліно, з м’ясом вириваючи мікросхеми та SIM-картку. Саме в цей момент Міра спускалася сходами й здивовано завмерла з пластиковим футляром аптечки в руках.