Глава 6

Пікап Нормана плавно зупинився біля підніжжя висотної новобудови. Це була елітна закрита будівля в одному з найкращих і найдорожчих районів міста, який разюче відрізнявся від похмурих, залитих багнюкою нетрів, де він провів увесь день. Тут тішили око ідеальний, рівний асфальт, акуратно підстрижені газони, які не перетворилися на болото, і чисті тротуари, освітлені м’яким неоновим світлом. Контраст був настільки разючим, що Норманові на мить здалося, ніби він перетнув кордон між двома різними світами.

Увійшовши до просторого, виблискуючого чистотою дзеркального холу, оздобленого світлим мармуром, Норман коротко кивнув консьєржу й ступив у безшумний ліфт. Натиснувши кнопку шістнадцятого поверху, він стомлено притулився потилицею до холодної дзеркальної стіни. У кабіні тихо й ненав’язливо грала приємна, розслаблювальна джазова музика, але голова агента все ще розколювалася від тупого, пульсуючого болю, який віддавав у скроні з кожним ударом серця.

Вийшовши на шістнадцятому поверсі, Норман приклав електронну ключ-картку до сенсорного замка й увійшов до своїх апартаментів. Квартира зустріла його звичною сірістю мінімалізму, стерильним порядком і гнітючою порожнечею, що тиснула на вуха. Жодних фотографій, жодних особистих речей — лише дорогі меблі та холодні поверхні. Знявши пальто й піджак, промоклі від безперервного дощу, він кинув їх у пральну машину. Не обтяжуючи себе запиванням, він запхав у сухий рот чергову білу пігулку з блістера, насилу проковтнув її й буквально впав на широке ліжко, навіть не роздягнувшись до кінця, миттєво провалившись у важкий, позбавлений сновидінь медикаментозний сон.

…О третій годині ночі тишу зануреної в темряву спальні буквально розірвав різкий, оглушливий дзвінок смартфона. На екрані, що вібрував, блимав невідомий номер.

«Якого біса?..» — промайнуло у важкій, ще не встиглій відпочити голові Нормана.

— Алло… — роздратовано видихнув він, притискаючи телефон до вуха й сідаючи на краю ліжка.

— Нормане… Добрий вечір, це Лора… — крізь сльози, задихаючись від тваринного, крижаного страху, промовила дівчина. На задньому плані з жахливим гуркотом лунали оглушливі удари по дереву, тріск ламаних дощок і шалені, звірячі крики Диллона. — Мені… мені дуже страшно… Будь ласка, допоможіть мені! Він тут!

— Лоро, що сталося?! — Норман миттєво випростався. Залишки сну й утоми змило крижаною хвилею адреналіну.

— Мій чоловік… він намагається вибити двері! Він уб’є мене! — схлипувала вона в слухавку.

— Я вже їду! Сховайся й не підходь до дверей!

Норман зірвав телефон із зарядки, схопився з ліжка й одним рухом вихопив зі шухляди тумбочки службовий Glock, перевіривши магазин. На ходу натягнувши джинси й навіть не зашнурувавши черевики, він кинувся до машини.

Тим часом у старому будинку на третьому поверсі стара дерев’яна дверь не витримала шаленого натиску. З жахливим тріском, вириваючи іржаві завіси й здіймаючи хмари білої штукатурки, вона вилетіла всередину квартири. Лора стояла в дальньому кутку кімнати, у дикому жаху притиснувшись спиною до стіни й виставивши перед собою важкий дерев’яний стілець як єдиний, але абсолютно марний щит.

— Не підходь! — перелякано закричала вона на весь голос, захлинаючись від плачу.

— ТИ БРУДНА ШЛЮХА! — кричав Діллон, важко переступаючи через уламки. Вени на його чолі здулися, а обличчя почервоніло від сліпої, безумної люті, що охопила його.

Підперши вибиті двері залишками одвірка, щоб ніхто не зміг увійти з під’їзду, Діллон рвучко опинився біля Лори. Одним потужним рухом він вихопив у неї з рук стілець і відкинув убік, наче тріску, а потім щосили завдав їй розмашистого удару кулаком просто в обличчя. Дівчина з глухим стогоном упала на килим. Діллон одразу важко навалився на неї, притиснувши своєю вагою, і його пальці жадібно, із запеклістю вп’ялися в її шию, перекриваючи доступ повітря. Лора забилася під ним, намагаючись відчепити його руки, але сили були нерівними.

У цей момент Норман уже долав сходи по дві сходинки, перестрибуючи через прольоти розхитаних сходів. Зі щілин сусідських дверей боязко визирали налякані мешканці, але ніхто не наважувався вийти. Підскочивши до квартири Лори, агент вихопив пістолет, ногою відкинув підпираючий уламок і на весь коридор гаркнув:

— ФБР! Лягти на підлогу!

Діллон завмер, повільно розтиснув закривавлені пальці на шиї Лори, яка задихалася й кашляла, а потім важко, спідлоба дивлячись на агента, підвівся на ноги.

— От же ж сука… — прошипів він крізь зуби й став біля стіни збоку від дверного отвору, готуючись до нападу.

— Допоможіть! — хрипко закричала Лора, заходячись у важкому, надривному кашлі й тримаючись за шию, що починала багровіти.

Норман ступив усередину. Тієї ж миті з тіні вискочив Діллон і мертвою хваткою вчепився в його кисті, намагаючись вибити зброю. Зчепившись, вони з гуркотом врізалися в стіну, збивши якусь картину. Норман, використовуючи набуті навички, миттєво перехопив пістолет лівою рукою, притиснув нападника корпусом до стіни й із розмаху завдав йому жорстокого, нищівного удару коліном просто під дих.

Діллон миттєво зігнувся навпіл, хрипко й жадібно хапаючи повітря, яке вибило з його легень. Норман одразу ж, не зволікаючи, завдав йому два важкі короткі удари руків’ям пістолета та кулаком в обличчя, збиваючи з ніг. Упавши зверху, агент із накопиченою, всепоглинальною люттю почав завдавати удар за ударом по закривавленому обличчю Диллона, аж поки кісточки пальців не занили від болю. Кривава пелена застилала очі Нормана.

— Нормане, досить! Будь ласка, досить! Він уже не чинить опору! — перелякано закричала Лора з кутка.

Норман важко завмер із занесеним закривавленим кулаком і повільно повернув до неї голову. У його очах усе ще палала та сама жорстока, неконтрольована, майже звіряча лють, що піднялася із найглибших закутків його темного минулого. Лора, зіщулившись біля стіни, з неприхованим жахом дивилася на нього. Саме такий некерований, дикий погляд вона сотні разів бачила у свого чоловіка.