Глава 5

Посеред абсолютно безлюдної, потопаючої в густих сутінках вулиці, під проливним крижаним дощем стояв чоловік. Руде кучеряве волосся, зазвичай неслухняне, від вологи розпрямилося й важкими мокрими пасмами обліпило бліде обличчя, густо всіяне ластовинням. На вигляд йому було близько тридцяти років. Він мав кремезну, трохи повнувату й в’ялу статуру.

— Якого біса?.. — здивовано й ошелешено озираючись навколо, пробурмотів Діллон, ледве втримуючи рівновагу на мокрому, слизькому асфальті. Він кліпав очима, намагаючись оговтатися й сфокусувати погляд на вуличних ліхтарях, що розпливалися в дощовому тумані. — Як я взагалі тут опинився?.. Невже через втрату сина моя хвороба знову повертається?

Паніка крижаною змією скрутилася в животі. Він судомно схопився обома руками за скроні, до болю вдавлюючи брудні пальці в шкіру, і з величезними труднощами намагався відновити в пам’яті останні години, що провалилися в забуття. Порожнеча. Глуха, чорна діра замість спогадів про те, як він залишив кабінет Бюлова і де блукав увесь цей час. Голова розколювалася від тупого, болісного пульсуючого болю.

— Ну… раз я вже тут… — важко, з уривчастим свистом дихаючи, пробурмотів він, дивлячись на знайомий пошарпаний фасад триповерхівки навпроти. Цей будинок він упізнав би з тисячі. — Значить, зайду до Лори.

Увійшовши до все того ж старого, смердючого будинку, що тхнув сирістю та безнадією, Діллон швидким, нетерплячим кроком проминув сонного охоронця, який дрімав у фанерній будці, і попрямував просто до квартири колишньої дружини. Піднявшись скрипучими сходами на третій поверх, він завмер перед обшарпаними дерев’яними дверима. Фарба на них лущилася, нагадуючи про роки скандалів і сварок, які ці стіни ввібрали в себе.

Діллон простояв там близько п’яти хвилин — важко, уривчасто дихаючи й відчуваючи, як усе всередині стискається від тваринного страху та невизначеності. Він переминався з ноги на ногу, залишаючи на брудному килимку мокрі сліди, і ніяк не наважувався постукати. Нарешті, зібравшись із духом і стиснувши занімілий від холоду кулак, він коротко й глухо вдарив по дерев’яній обшивці.

Клацнув замок. Лора відчинила двері й, побачивши на порозі колишнього чоловіка, здивовано та вкрай невдоволено втупилася в нього, інстинктивно щільніше запахнувши шовковий синій халат.

— Якого біса ти тут забув? — роздратовано, з неприхованою ворожістю запитала вона, навіть не думаючи відступати й перегороджуючи йому шлях до квартири. У її очах не було ані краплі співчуття.

— Лоро, я не хочу сваритися, — тихо, зовсім незвичним для неї спокійним і пригніченим тоном відповів він, опустивши очі на її домашні капці. — Ми можемо нормально поговорити? Будь ласка… Дозволь мені зайти, я промок до нитки.

Лора зміряла його холодним, невдоволеним поглядом, але, помітивши його дикий, загнаний вигляд, тремтячі посині́лі губи й наскрізь промоклий одяг, з якого на паркет уже натекла чимала калюжа, усе ж неохоче відступила вбік, звільняючи прохід.

— Заходь. Тільки нічого не чіпай своїми брудними руками.

Підійшовши до невеликого кухонного столика, Лора сухим, різким рухом натиснула кнопку електрочайника. Діллон важкою тушею опустився на стілець, жалібно прогнувши під собою дерев’яні ніжки. Він сидів згорбившись, наче побитий собака.

— Лоро… мені дуже, дуже шкода, — він обхопив голову руками й раптом голосно, навзрид, заревів. Його широкі мокрі плечі дрібно й судомно здригалися, видаючи жалібні схлипування. — Я винен, що не приїхав одразу! Я дурень, я справді думав, що ти знову мені збрехала… Збрехала, що Міккі зник, просто щоб познущатися з мене й витягнути з мене останні жили! Якби ж я тільки знав, що це правда… Пробач мені, Лоро… Пробач!

Лора стояла біля кухонного гарнітура, схрестивши руки на грудях, і дивилася на чоловіка, який ридав, із глибокою, невимовною зневагою та відразою. У її голові крутилася лише одна гнітюча, отруйна думка: «Боже, який же ти жалюгідний… Як я тебе ненавиджу. Навіть зараз ти жалієш лише себе».

Чайник голосно клацнув, сповіщаючи про закипання води й випускаючи до стелі густу білу пару. Наливши в дві керамічні чашки зелений чай, Лора підійшла й зі стуком поставила їх на стіл, не запропонувавши ані цукру, ані рушника.

— Слухай, Діллоне, своїми сльозами ти вже нічого не зміниш, — з крижаним, гнітюче спокійним голосом промовила вона, дивлячись поверх його голови. — Так, я винна в тому, що погрожувала тобі психлікарнею. Але чесно зізнаюся: я думала, що ти все одно приїдеш! Адже це і твій син теж! Я думала, що в тобі залишилося бодай щось людське. А тепер… тепер я не відчуваю до тебе нічого, крім жалю та відрази. Ти завжди був для мене нікчемою, а те, що ти не приїхав, лише зміцнило мою впевненість у цьому.

— Я знайду його… — задумливо й тихо промовив Діллон, зовсім не слухаючи її докорів і втупившись невидющим, скляним поглядом в одну точку на скатертині. — Я знайду того, хто це зробив.

— Ти? — здивовано й із гіркою, майже істеричною усмішкою перепитала його Лора. — Ти навіть роботу знайти не міг, детективе.

— Так, Лоро, — упевнено відповів Діллон, підвівши на неї налиті кров’ю, запалені від недосипання та сліз очі. — Чого б мені це не коштувало. Ще до приїзду сюди я вже найняв приватного детектива. Зв’язувався з іншими сім’ями загиблих дітей і отримав від них усю інформацію. Мій детектив особисто їздила до всіх, щоб з’ясувати потрібні подробиці, і ми знайдемо його! Я впораюся краще, ніж ці нікчемні, зажерливі агенти ФБР! Уявляєш, вони мене підозрюють! Уже допитали й заборонили залишати місто… Кляті клоуни, їм аби тільки когось посадити та якнайшвидше закрити справу! — зі стриманою злістю та накопиченою отрутою проричав Діллон, ударивши кулаком по коліну.

— Знаєш… я теж спочатку так думала, — Лора трохи відвела погляд до кута столу, де рівно лежала біла сувора візитівка, залишена Норманом. — Але… тепер ні. Я вірю цьому агенту. Він щиро хоче допомогти. Я йому вірю. На відміну від тебе, він дивиться проблемі в обличчя.