Глава 4

Захолусний приміський район зустрів Нормана похмурою, гнітючою тишею. Покинуті будівництва, що зяяли порожніми очницями вікон, і облущені фасади будинків скидалися на декорації до фільму про кінець світу. Дощ і не думав вщухати — дрібні крижані краплі монотонно барабанили по капоту пікапа й стікали за комір куртки, викликаючи озноб, поки агент ішов від машини до входу в обшарпану триповерхівку, потемнілу від багаторічної вогкості.

Переступивши поріг під’їзду, Норман інстинктивно й гидливо скривився: у ніс миттєво вдарив важкий, стійкий запах в’їлоїся гнилі, затопленого підвалу та дешевих сигарет без фільтра. Стіни, колись пофарбовані казенною синьою фарбою, давно пожовкли, вкрилися нецензурними написами й пішли глибокими, мов зморшки, тріщинами. Дерев’яна підлога під важкими черевиками жалібно й протяжно рипіла з кожним кроком, прогинаючись під вагою так, наче ось-ось мала провалитися в тартарари.

У кутку тьмяно освітленого вестибюля тулилася імпровізована фанерна будка охоронця. Норман підійшов до мутного віконця, заляпаного жирними пальцями, і побачив усередині старого, абсолютно лисого й нездорово огрядного чоловіка в засмальцьованій майці-алкоголічці. Той захоплено розгадував кросворд у зім’ятій газеті, змочуючи слиною кінчик обгризеного олівця, і навіть не подумав підняти очі на відвідувача.

— Добрий день, — голосно, з металом у голосі промовив Норман, постукавши кісточками пальців по фанері. — Я шукаю Лору Воррен. Підкажіть, у якій квартирі вона живе?

— Не знаю я таких, — буркнув консьєрж, продовжуючи гіпнотизувати газету.

Норман насупився. Роздратовано закотивши очі й зробивши глибокий заспокійливий вдих, щоб придушити раптове бажання вибити це фанерне віконце, він витягнув із внутрішньої кишені куртки срібний жетон.

— А так? — жорстко запитав він, із глухим стуком притиснувши жетон просто до мутного скла на рівні очей старого.

Чоловік здригнувся, відірвався від кросворда й здивовано витріщився на бляху ФБР. Уся його пихатість миттєво зникла. Він упустив олівець, а від байдужого тону не залишилося й сліду:

— А… е-е… згадав! Лора Воррен, так-так, звісно! Третій поверх, останні двері в коридорі, ліворуч. Одразу б так і сказали, офіцере…

Норман мовчки сховав жетон, різко розвернувся й почав підійматися розхитаними скрипучими сходами, ігноруючи бурмотіння за спиною.

З кожним кроком угору в його голові, запаленій від безсоння, мимоволі крутилися думки про власне життя. Він розмірковував, яких неймовірних, нелюдських зусиль йому коштувало заховати свої дитячі психологічні травми глибоко на дні підсвідомості, щоб пройти прискіпливих вербувальників, поліграф і медичні комісії Бюро.

«Але що поробиш… — промайнуло в його голові, коли він минув другий марш, намагаючись не дихати пилом. — Головне — я тут. І я повинен зупинити цього клятого маніяка, поки він не забрав когось іще. Поки він не зламав ще одне життя».

Третій поверх виглядав анітрохи не краще за перший. На підлозі лежав протертий до дір, колись червоний, а тепер брудно-бурий ковролін, з-під якого виднілися напівзгнилі дошки. На стінах у темних, густо вкритих павутиною рамах висіли якісь запилені, пожовклі репродукції, на які було моторошно дивитися.

«Ну й місце… І як тільки люди примудряються тут жити?» — з огидою подумав агент, міцно стиснувши губи.

Він уже наближався до потрібних дверей, як раптом потилицю знову пронизав болісний, нудотний спазм — різкий приплив жару буквально розколов череп навпіл. Перед очима попливли темні, розмиті кола, а в руках з’явилося різке, неконтрольоване тремтіння, наче крізь тіло пропустили струм. Ноги стали ватяними, підкошувалися на рівному місці. Норман похитнувся й ледь не впав просто на брудний килим, ударившись плечем об стіну.

Судомно хапаючи запилене холодне повітря, він поліз тремтячими пальцями в кишеню куртки, витягнув зім’яту фольгу блістера й насухо, ледь не вдавившись і долаючи спазм у пересохлому горлі, запхав до рота білу таблетку. Спершися всією вагою на брудну, облущену стіну й закинувши голову до стелі, Норман заплющив очі, відраховуючи секундні удари пульсу у скронях. Раз… два… три… Минуло, здавалося, ціле безкінечне життя, перш ніж сильний спазм почав неохоче відступати, залишаючи по собі лише тупу, ниючу важкість. Чутливість повільно поверталася до кінцівок.

Оговтавшись після нападу й витерши холодний піт із чола, Норман глибоко видихнув, розправив плечі, напустив на себе професійну маску й постукав у облущені дерев’яні двері з облупленим номером.

За кілька секунд клацнув замок, і двері відчинилися. На порозі стояла невисока брюнетка. У неї були виразні, дуже привабливі риси обличчя, втомлені, але красиві очі й витончена, підтягнута фігура, яку лише трохи приховував легкий шовковий халат насиченого синього кольору. Вона зміряла високого Нормана відстороненим, звичним, оцінювальним поглядом, у якому читалася легка, завчена відраза до чергового клієнта, і сухо кинула:

— Заходьте. І зачиніть за собою двері на засувку.

Норман, який не очікував такого прийому, механічно ступив усередину. На його щире здивування, квартира кардинально відрізнялася від убогого, смердючого під’їзду: усередині панував ідеальний, майже стерильний порядок, затишно світили торшери, а в повітрі витав приємний, свіжий аромат дорогого квіткового освіжувача. Це був маленький оазис посеред будинку, що гнив.

Лора підійшла до невеликого туалетного столика біля вікна й, навіть не обертаючись, холодно, без жодної емоції кинула:

— П’ятсот доларів. Гроші залиште на столі. У вас пів години.

З цими словами вона попрямувала до широкого ліжка, застеленого свіжою білизною, стала до нього спиною й неквапливим, відрепетируваним рухом почала скидати з плечей халат.

Норман розгублено завмер посеред кімнати. Він буквально онімів, не в змозі зробити бодай крок. У горлі пересохло від дикої, дзвінкої абсурдності того, що відбувалося. Він ніяк не міг збагнути, як мати, яка втратила дитину, може поводитися саме так.