Глава 3

Діллон Вітмен прилетів нічним рейсом. Щойно він вийшов з автоматичних дверей термінала в сиру, просякнуту холодом і запахом авіаційного пального темряву, назустріч йому з тіні вихлопних газів і жовтого світла фар упевнено ступили троє чоловіків. Двоє виявилися міцними офіцерами місцевої поліції в мокрих шкіряних куртках, а між ними стояв кремезний чоловік із легкою, доглянутою борідкою із сивиною та чіпким, крижаним поглядом.

— Добрий вечір, містере Вітмене. Я агент ФБР Вільям Бюлов, — чоловік навіть не вийняв руки з кишені пальта, лише на секунду розгорнув перед його обличчям шкіряну обкладинку з жетоном. Метал тьмяно блиснув у світлі ліхтарів. — Ми розслідуємо справу, пов’язану з убивством вашого сина. Нам потрібно проїхати до відділку для допиту.

Діллон розгублено завмер, його пальці судомно вчепилися в ручку дешевої дорожньої сумки, аж кісточки побіліли. Обличчя миттєво зблідло, набувши землистого, хворобливого відтінку під безжальним світлом натрієвих ламп аеропорту.

— Я… Я можу побачити сина? Будь ласка. Для мене це дуже важливо, це ж мій хлопчик… — голос Діллона здригнувся, зірвавшись на хрип.

— Зараз не вийде, — у голосі Вільяма промайнуло явне, неприховане роздратування. Він навіть не подивився Вітмену в очі, недбало натягуючи комір пальта від вітру. — Спочатку поїдемо до відділку.

— Я що, підозрюваний? — зі злістю вигукнув Діллон, різко задерши підборіддя й намагаючись здаватися більшим, ніж був насправді.

— Поки що ні, — холодно й уривчасто відрізав агент, даючи зрозуміти, що цей статус може змінитися будь-якої миті.

— Тоді я можу відмовитися, — уперто схрестивши руки на грудях, Діллон інстинктивно зробив крок назад, до рятівних дверей термінала.

— Ні, не можете, — Вільям жорстко, зі сталевим відтінком у погляді подивився йому просто в очі й зробив ледь помітний короткий знак офіцерам.

Поліцейські без зайвих слів міцно взяли Діллона під руки з обох боків, придушуючи будь-який опір. Сперечатися було марно — хрипкий хрускіт суглобів і міцна професійна хватка швидко дали це зрозуміти. Його безцеремонно посадили на заднє сидіння службового автомобіля, що пахнув застояним тютюном і мокрим псом.

Усю дорогу до відділку Діллон мовчки дивився у запітніле вікно на обшарпані сірі будинки, що пропливали повз, і нескінченну, гнітючу зливу.

«Ненавиджу це місто, — думав він, до болю стискаючи щелепи, поки брудні краплі стікали склом. — Мені тут ніколи не подобалося. Тут усе просякнуте гниллю».

Через деякий час Діллона привели до кабінету Вільяма. Кімната була маленькою, задушливою, із наглухо зачиненим вікном, що виходило на темний пустир.

— Сідайте, містере Вітмене, — з легкою, майже дружньою, але абсолютно фальшивою усмішкою наказав Вільям, указуючи підборіддям на середину кімнати.

Чоловік важко опустився на жорсткий металевий стілець. Єдина гола лампочка під стелею давала різке, сліпуче світло, відкидаючи важкі тіні на облуплені стіни. У кутку монотонно гудів старий вентилятор, а за вікном усе так само барабанив дощ, створюючи клаустрофобну атмосферу.

Вільям не став гаяти часу на передмови. Він неквапливо обійшов стіл, вальяжно сперся на нього стегнами, схрестив руки на грудях і відразу перейшов у наступ.

— Ми дуже уважно вивчили ваше досьє. Ви лікувалися від психічного розладу, у вас бували серйозні провали в пам’яті, і ви, за вашими ж словами, зовсім не пам’ятаєте, як били сина та дружину. Я маю рацію?

— Так, було таке… — Діллон похнюпив голову, уникаючи прямого світла лампи. Його плечі нервово сіпнулися, наче від удару невидимого батога. — Але я вилікувався. І я більше ніколи не піднімав руку на сина.

— Але продовжували бити дружину, — жорстко, з крижаною зневагою перебив його Вільям, вбиваючи клин у його захист.

— Моя дружина — повія, яка просто не створена для сім’ї! — упевнено, з викликом і раптовим спалахом люті відповів Діллон, подавшись уперед. На його шиї виразно смикнувся кадик. — Я не шкодую, що бив її. Вона цього не варта. Вона зруйнувала все, що в нас було.

— Можливо, ви бачили когось, хто міг за вами стежити? — Вільям миттєво змінив тактику, знизивши голос і зробивши крок убік, виходячи з поля зору Діллона й змушуючи того нервово обертатися. — Можливо, коли ви забирали сина із собою? Або у вас просто були вороги, які хотіли завдати вам якомога болючішого удару, знаючи ваші слабкі місця?

— Ні, — задумливо відповів Діллон, насупившись і завмерши, намагаючись осмислити запитання.

— Може, ваша дружина? — упевнено й прямо в лоб вистрілив Вільям.

— Та ви що, з глузду з’їхали?! — здивовано вигукнув Діллон, розвівши руками. — Хоч вона й повія, але дуже сильно любила нашого сина! Вона ніколи б йому не нашкодила!

Вільям задумливо відкинувся на спинку свого дерев’яного стільця, не зводячи зі співрозмовника важкого, нищівного погляду. У кабінеті запала довга, в’язка пауза. Було чути лише, як гудуть дроти у старій електропроводці.

— Знаєте, чого я не можу зрозуміти? — повільно почав Вільям, розтягуючи слова. — Ви вилетіли з міста саме в день зникнення вашого сина. Якщо він був вам такий дорогий, чому ви не залишилися, щоб допомогти поліції в пошуках? Чому втекли, як боягуз?

— Моя дружина погрозами й вимогами змусила мене виїхати з міста! — голос Діллона зірвався на істеричні нотки. — Так, я дізнався, що мій син зник, лише коли прилетів до іншого міста. Я нічого не знав!

— І за три місяці ви все одно не прилетіли заради власної дитини? І повернулися лише тоді, коли дізналися, що він мертвий? — продовжував тиснути Вільям, вганяючи запитання, наче гострі голки, просто в найуразливіші місця. Він підійшов ближче, нависаючи над чоловіком, який сидів.

— Моя дружина обіцяла запроторити мене до психлікарні, якщо я повернуся. Сказала, що напише заяву! Навіть заради пошуків сина вона б це зробила!

— Отже, страх опинитися в психлікарні для вас виявився сильнішим, ніж втрата власної дитини? — Вільям презирливо скривив губи.