Тіні листопадових пригод

Смакуючи терпкі, осінні історії, варто пам’ятати, що вони зіткані із зірок, які хочуть світити все життя, але світло їхнє найяскравіше мерехтить на фоні хрусткого, осіннього, опалого листя.

Він фурнув важким мечем подалі від себе аж поки той не впав біля старого пенька із глухим стукотом, а потім всівся біля нього, тяжко зітхнувши. Коліно нестерпно боліло вже другий день, а дурна кольчуга не дозволяла швидко пересуватися, зате Маріаму не були страшні ані зарості колючки, які здавалися безкінечними, ані смердючі болота, повні стахітливих мавок та болотяників.

Звичайно, ще ні одна вредна мавка чи страшний болотяник не показалися серед листопадового, старого як світ лісу. Але засинаючи вночі, Маріам чітко відчував на собі погляд всякого, що жило в болотах.  

- Це ти слабко робиш, хлопче,- озвався його друг. Ну як друг, скоріше товариш із цієї нескінченної подорожі.

- Я втомився йти цілий день без перепочинку,- буркнув Маріам, хмурячись. Його чорне кучеряве волосся закривало йому очі і від цього він ще більше здавався схожим на дитя, підлітка. Аж ніяк не на лицаря.

- А хто пару тижнів тому влаштував у палаці бучу, що бути просто принцом нецікаво, га ? Тобі ж захотілося звання і пригод, стати лицарем як не як,- пригадав йому кремезний чолов’яга, озираючись на болото, яке майоріло позаду вдалині. В нього були міцні плечі та руки, чітка щелепа, гострий погляд і впевнена хода. На його поясі висів зовсім не лицарський меч, а велика сокира, яка і слугувала за грізну зброю.

- Захотілося і перехотілося, от так,- відповів сумно Маріам прикриваючи свої прекрасні блакитні очі,- Я не можу їсти самі жолуді і слизькі гриби.

- А як же та чудова засолена шинка ?- пригадав йому грізний товариш.

- Вона надто жирна, просто жахлива, найгірша шинка, яку я їв у своєму житті,- поморщився юнак, згадуючи те бридке м’ясо, яке взяв Ніл, коли вони покидали столицю.

- Перебираєш ти харчами, хлопче. От якби тобі весь тиждень довелося б їсти тільки кору дерев…

- Та я б помер,- жалівся Маріам. До такого він би ніколи не звик. Тут і намагатися нічого.

- Я он живий-живісінький.

- Але мрець,- докинув масла у вогонь хлопчина і Ніл глянув на нього суворим похмурим поглядом.

- Та жартую я. Чув, що у дворі таке поговорювали,- спасував принц. Він досі боявся надто нагло говорити із цим страшним чоловіком, а тим паче жартувати. І недарма, бо історії про нього ходили не те що моторошні, а дуже страшні.

- Дурні в твоєму дворі дурниці говорять,- пробурмотів Ніл, такі розмови йому не подобались. Йому взагалі майже нічого не подобалося крім ходіння колючими тернами, махання сокирою і випивки. Але саме тому лицарство було для нього, а він був для лицарства. І за його службу Драконові Землі платили чимало золота, що теж йому підходило. Казали, що в нього досить грошей аби купити собі містечко чи велике село і жити за рахунок податків, але цей міцний чоловік не поспішав нічого купувати. Здавалося, його очі завжди були трохи налиті кровʼю, а ще Маріам не бачив аби той коли-небудь спав глибоким та безпробудним сном. Тому було незрозуміло звідки в нього генерується енергія, але її було ого-го як багато.

Ніл був не єдиним лицарем при дворі Драконових Земель, їх там було хоч греблю гати, але всі вони були нахлібниками, які безпробудно грали в карти, сторожували покої молодих панн і про війни чули тільки від своїх дідів. Дивлячись на них, Маріам ясно розумів, що доба славетного лицарства давно минула, але Ніл, він ще вселяв надію в серце принца.

А от Ніл точно бував на війнах, хоча ніколи не хвалився та не розповідав. По ньому таке було видно. І його кольчуга, стара, десь порвана, а десь поламана стала ніби ще одною його шкірою.

Дивлячись на нього із чепурних балконів замку Маріам раптом захотів бути як він і тому то зараз і сидів тут, мало не плачучи. Його коліно боліло вогнем і сам він був готовий розпастися на шматочки.

Вся та подорож,- вишкіл на лицаря дуже його розчарувала. Замість захопливих тренувань, де він мав би махати мечем і красуватися в своїй новенькій, дорогій кольчузі та обладунках, Ніл змусив його лазити дебрами і їсти сміття.

Перші дні цієї подорожі Маріам сподівався почути якісь історії від Ніла про його неймовірні пригоди чи битви в яких він брав участь, але вечорами той лише мовчки сидів біля вогню і безперестанку курив.

Тому зараз Маріам втратив надію. Він відчував себе паршиво від своєї наївності, ніжності і розуміння того, що він лише заніжений принц, який може лише романтизувати те кляте лицарство і читати неправдоподібні книжки про лицарів, а потім безпутньо мріяти.

А зараз він міг би сидіти у своїй теплій, затишній бібліотеці і літрами пити запашний осінній чай, спостерігати за листопадовими тінями із свого вікна і читати, читати і ще раз читати…

А може то була винна осінь ?.. Бо всі ті болота стали ще густішими, ночі довшими, а густі чагарники порожніми та колючо безликими. Тіні листопаду все швидше огортали все навкруги, а дні були малі й сірі.

 От якби їхня подорож тривала влітку… Тоді б всі ті болота не були такі страшні, ночі були б короткі і приємні, а дні довгі і сонячні. А як же спека ? В таких обладунках влітку і вмерти можна.