А ти кажеш література…

Пам’ятаю, якось, коли я підпрацьовував будівельником, то після роботи я пішов на один із незліченних і неймовірно модних тоді літературних вечорів. Кажуть таке трохи відвертає від важких думок, власне так та й чому б і ні? Іноді на таких заходах трапляються тексти варті уваги. Була слабка надія, що щось таке буде і того дня. Як завше причвалав до кав’ярні на 15 хвилин раніше взяв якусь гидоту випити, здається якийсь недочай з недотравами і щось пожерти. Їдло та питво були, як завжди огидні, але ж ми знаємо, що замовлення тут роблять тільки, щоб тебе часом не поперли за те, що ти сидиш за столиком і нічого не замовляєш…

Ось розпочалася власне подія. Стримано одягнена ведуча урочисто запросила на сцену якихось дивних людей. Дивні люди декламували шаблонову поезію та прозу, таку слабку, що можна було легко вгадати джерело з якого зроблено переспіви… Я був майже розчарований, коли робочу людину після фізичної праці оточує стільки всього поганого – це якась несправедливість…

Думки страшенно важчали, але раптом погляд зачепився за одну з авторок, її спритні пальці з дуже дорогим манікюром затято гортали рожевий щоденник з волохатою обкладинкою, дівча вигризало коштовну помаду зі своїх уст, однією рукою вона скажено гортала ті сторінки, в іншій, рожевою ручкою з метеликом біля кнопки натхненно щось писала на деяких з тих сторінок.

Це наче зачарувало мене. Було дуже цікаво, що ж буде наприкінці. Після виступу ще двох авторів. Ця дівчинка теж вийшла на сцену та прочитала вірш-вітання одній з учасниць цього заходу з цитатами з прочитаних до того «геніальних» віршів іменинниці. Мені стало дуже смішно, я підвівся сплатив рахунок і пішов собі геть… Іронічна посмішка не зникала з мого обличчя, а внутрішній голос якось так кумедно повторював: «А ти кажеш література. Літератур-а-а-а.»