Фінал !

Коли вони прийшли на майданчик, Такарі одразу впізнав це місце.

Це були ті самі гойдалки, на яких часто каталася Аділа.

Він озирнувся.

Так… сумнівів бути не могло.

Саме тут вона була в останні хвилини… перед тим, як зв’язок обірвався назавжди.

— Такарі!! Покатай мене! — Арін смикала його за руку.

— Зачекай… попроси он брата…

Він повільно рушив до намету археологів. Вони розглядали якісь знахідки.

— Варно!

— Так?

— Це… те саме місце. Тут була Аділа.

— Ти впевнений? — здивовано запитав Варно.

— Так. Ви нічого більше не знаходили?

Варно мовчки вказав на стіл.

Такарі підійшов ближче…

І завмер.

На столі лежали різні речі: дитячі відерця, лопатки, старі гаманці…

І серед цього — жовтий, вигорілий чохол із колись червоним літачком.

Такарі взяв його в руки. Перевернув.

І ніби зламався.

На звороті було написано:

«Власність Аділи. Руками не чіпати.»

— Такарі… що це?.. — Варно підбіг до нього.

— Це… її…

І він завмер.

Не просто розрядився — втратив надію.

Варно одразу наказав обшукати кожен метр.

Якщо чохол тут — тіло може бути поруч.

Три дні вони розкопували місцевість.

Три дні Такарі сидів, не рухаючись, тримаючи чохол.

На третій день пішов дощ.

— Такарі! Подивись на мене! — Варно схопив його за голову.

— Ти чуєш мене?! Ти ж заржавієш, дурень!

Але Такарі не чув.

— Ми все обшукали… її немає. Якщо була повінь чи щось таке… її могло забрати…

Тиша.

Такарі повільно підняв очі.

— Будь ласка… не вмикай мене…

Я хочу бути з нею…

І він вимкнувся.

Такарі прокинувся в майстерні. Його чистили, заряджали.

Арін плакала, тримаючи його за руку.

— Такарі… будь ласка… ти перегориш… я не хочу тебе втратити…

У мене нікого більше немає…

Він повільно підняв руку й погладив її по голові.

— Дякую… що не вимкнули…

Пішли… мені потрібно дещо зробити…

Вони повернулися на майданчик.

Такарі поставив на гойдалку свічку.

Поруч — чохол.

Вітер завивав у заржавілих ланцюгах.

— Тепер це місце… пам’яті й болю…

— Ходімо додому… — тихо сказала Арін.

Вони пішли, обійнявшись.

А пісок повільно почав засипати це місце… ніби намагався зберегти його.

Наступного дня стояла нестерпна спека.

По пустелі йшла маленька фігура, закутана в тканину.

Вона підійшла до гойдалок…

І завмерла.

Повільно зняла тканину з обличчя.

Жінка. Близько п’ятдесяти шести років.

Вона взяла в руки чохол.

— Такарі… мій нещасний Такарі… я вже близько…

І, прискоривши крок, пішла в бік селища.