Глава 9

Час минав. Зорі й місяць поступалися місцем сонцю й хмарам — і все повторювалося знову.

Прийшла весна. Арін і Такарі сиділи неподалік і спостерігали, як Варно та археологи займалися розкопками. Шар за шаром знімався пісок, і з-під землі ніби народжувалися забуті цивілізації та давні міста.

Так, шар за шаром, археологи відкопали кладовище. 

Старовинні пам’ятники, надгробки, запилені склепи… 

Такарі й Арін цілий день гуляли кладовищем, розглядали могили й розмовляли.

— Цікаво, родичі цих людей теж мертві?.. 

Розглядаючи якусь могильну плиту, на якій навіть напис стерся і важко було прочитати ім’я людини.

— На жаль, скоріш за все так… — сумно відповів Такарі.

— Моя бабуся завжди боялася кладовищ, казала, що там «мертва енергетика». Але яка може бути енергетика на кладовищі? — засміялася Арін. 

— Адже щоб була енергетика, потрібна енергія!

На це Такарі лише розсміявся. 

Арін подивилася на нього, а потім, лукаво примруживши очі, запитала:

— Такарі, а ти привидів не боїшся? А то раптом нападуть на табір! Він же зовсім поруч.

— Арін, я розумію, що тобі хочеться вірити в привидів, але повір мені — це всього лише вигадки, страшилки…

Вони повільно прогулювалися, аж раптом Арін застигла, мов укопана. Її очі широко розплющилися від жаху — вона дивилася перед собою.

Такарі, помітивши це, підійшов і запитав:

— Що з тобою? Привида побачила?.. — засміявся він. 

Але Арін не реагувала.

Коли він подивився туди, куди був спрямований її погляд, він побачив скелет якоїсь тварини.

Арін прикрила рот рукою, щоб не закричати. 

А Такарі, швидко оцінивши знахідку, засміявся:

— Та ти що, скелета кабана злякалася? Ну ти й смішна!

Але дівчина лише опустилася до черепа і, торкнувшись його, зі сльозами сказала:

— Він біг до своєї любові… але не встиг… 

І гірко розплакалася.

Такарі на мить розгубився, не розуміючи, що з нею відбувається.

— До якої любові, Арін? Про що ти?..

— Знаєш, Такарі… — сказала вона, повернувшись до нього і витираючи сльози, що текли рікою. — Хоч я і не вірю в енергетику і все це… але, побачивши його, мені хочеться плакати. Я щось відчуваю… але не розумію що…

Вона притулилася до його металевого корпусу. 

Такарі обійняв її і погладив по голові, заспокоюючи:

— Тихо, тихо… я поруч. Те, що ти відчуваєш — це просто скорбота… Насправді… я знаю, що ти дуже смілива і завжди готова до пригод. Але всередині тебе є дуже чутлива і співчутлива людина.

Обійнявшись, вони пішли далі. Арін поступово заспокоювалася. 

Але раптом Такарі побачив те, чого Арін точно не можна було бачити — і він, розвернувшись разом із нею, повів її назад до табору.

Пізніше, вже під час вечері, Арін намагалася запитати, чому вони не пішли далі, але Такарі лише  відповів :

— Так ти все вірно відчула !!!

Вечір повільно опускався на табір. Сонце сховалося за пагорби, і повітря стало прохолоднішим. Археологи розійшлися по наметах, а розкопки занурилися в тишу.