Глава 8

Чому пісок?
Пісок — це час. І ніщо йому не підвладне.
І тільки час знає ті почуття маленького робота, який втомився від пошуків друзів… і коханої.

І щоразу, коли він простягає свою металеву руку, щоб обійняти —
час усе забирає.
І ось він уже обіймає лише порожнечу.

Він тихо сидів і дивився на небо.
А в небі падали зорі й повільно пролітали комети.

Він нетерпляче чекав, коли прокинеться Арін,
щоб приготувати їй сніданок.

Дурень…
Ще трохи — і його шанс знову був би втрачений.

Але знайти Аділу він хотів будь-що.
Навіть попри те, що Варно сказав: шансів майже немає,
бо в жодному поселенні не було ні її, ні її родичів.

І скільки вже минуло років… епох?

Він дивився на небо й відчував:
вона жива.
Десь вона так само сидить і мріє знайти його.

Поки він чекав, коли прокинеться Арін,
він переглядав спогади.

Той холодний літній день, коли їхня машина, подолавши багато кілометрів, привезла їх із Аділою до парку атракціонів у старому районі міста.
Там ще збереглися старі будинки, а довкола району тягнувся ліс.

Вдоволь накатавшись на атракціонах,
вони довго гуляли там, жартували, бігали між деревами й удавали, що шукають привидів і духів.

А потім вони їхали назад красивою дорогою.

З одного боку тягнулося пшеничне поле й далі стояли  маленькі будиночки.
А з іншого розкинувся лиман.

Улітку вони майже не йшли звідти —
краса цього місця тримала їх до самої ночі.

Вони годинами сиділи там,
насолоджуючись заходом сонця і прохолодою.

А ще Аділа дуже любила фотографуватися.
І Такарі інколи доводилося годинами її фотографувати,
бо навколо було безліч гарних локацій.

Усі ці спогади змінювалися перед ним,
мов слайди старого полароїда.

Ось дорога й лиман на заході сонця.
Ось Аділа, яка ніби тримає сонце в долонях.
Ось і сам Такарі, який ледь не впав у воду й мало не став умовним лиманським чудовиськом.

А ось знову поломка машини…
І Такарі на фотографії з інструментами намагається її полагодити.
Так він сидів, поки Арін не покликала його.
Підвівшись, він тихо рушив уперед