Глава 7

Минуло кілька тижнів відтоді, як Арін пішла.

Такарі все так само сидів перед літаком. Металевий корпус холодно блищав у тьмяному світлі музею. Робот не міг повірити, що ті люди, яких він так прагнув побачити знову, імовірно були мертвими.

З кожним днем він усе глибше занурювався у свою скорботу.

І раптом йому здалося, що стіни музею стали прозорими…

Наче ще мить — і вони зовсім зникнуть.

Перед його очима розкинулося безкрає блакитне небо.

Яскраве. Нереальне.

По ньому повільно пливли білі хмари.

І серед цих хмар він побачив  Аділу.

Вона стояла просто перед ним, ніби на невидимій дорозі серед неба. Її волосся тихо колихав вітер, а очі дивилися холодно й суворо.

— Що з тобою, Такарі? — сказала вона тихим голосом.

— Я тебе не впізнаю.

Він мовчав.

— Невже в такому стані ти хотів мене знайти?

Невже через свою скорботу і небажання відпустити минуле ти власними руками зруйнував новий початок, який тільки-но мав з’явитися?

Її голос лунав дивно — ніби одночасно близько і дуже далеко.

— Такарі… ти робот. Ти знаєш усе. Але так і не зрозумів головного.

Кінець будь-чого — це завжди початок чогось іншого.

Її силует почав танути у світлі хмар.

І вже за мить вона зникла.

Такарі залишився сидіти нерухомо.

Він не знав, чи це було видіння… чи реальність.

Тихо, майже пошепки, він сказав:

— Я все одно знайду тебе…

Мені ніхто не потрібен, крім тебе, Аділо.

І раптом світ перед ним знову змінився.

Перед його очима виникло поле.

Безкрає. Сіре. Наче мертве.

Посеред цього поля стояла Аділа.

А поруч із нею — її батьки.

Вони мовчали.

Вітер ворушив суху траву, і вона шурхотіла, наче шепіт тисяч голосів.

Їхні обличчя були дивно нерухомими.

Занадто блідими.

І тоді Такарі відчув щось жахливе.

Це було відчуття смерті.

Але не їхньої.

Його власної смерті.

Наче не вони померли…

Наче він сам вже мертвий.

Холод повільно заповнював його систему.

Свідомість ніби віддалялася, розчинялася в цьому мертвому полі.

Поле темнішало.

Фігури Аділи та її батьків ставали все далі… все розмитіші…

Поки раптом— скрип.

Звук дверей різко розірвав видіння.

Двері музею відчинилися.

До Такарі підбіг Варно.

— Такарі! Нам потрібна твоя допомога! Арін зникла!

Ці слова вдарили громом по корпусу робота.

Він повільно повернув голову.

— Де вона зникла?

І куди йти?

Варно швидко пояснив:

учора Арін пішла гуляти з кількома хлопцями в північну частину старого міста, яку нещодавно розкопали археологи. Але хлопці повернулися без неї.

Коли їх почали питати, де Арін — вони лише розгублено відповідали, що самі не зрозуміли, куди вона поділася.

Такарі негайно вийшов із музею і рушив до північної частини міста.

Коли він дійшов туди, перед ним відкрилися напівзруйновані будівлі.

Їх розкопали археологи, але сильні вітри знову засипали їх піском.

Місцеві діти часто приходили сюди гратися, незважаючи на небезпеку: уламки могли впасти будь-якої миті, а в руїнах іноді з’являлися дикі тварини.

Але Такарі не думав про небезпеку.

Він не хотів навіть уявляти, що в нього можуть знову відібрати друга.

Він обійшов майже всю територію.

А потім увімкнув динаміки на повну потужність і крикнув:

— Арііііін!!!

Його голос луною розлетівся серед руїн.

І раптом сенсори вловили ледь чутний звук…

Дуже слабкий.

— …допоможіть… хто-небудь…

Такарі миттєво визначив джерело сигналу і кинувся туди.

Голос лунав із підвалу напівзруйнованої будівлі.

Спустившись униз, він побачив Арін.

Вона лежала на землі, а її ноги були притиснуті невеликим обвалом.

— Господи… Арін!!!

Він миттєво розібрав завал, підняв її на руки і рушив назад до міста.

Арін обняла його за шию і тихо плакала.

— Ти ж казав, що я ніхто…

То чому прийшов мене рятувати?

Чому не віддав мене смерті?

Такарі подивився на неї і відповів:

— Тому що ймовірність того, що ти для мене ніхто… становить 0%.

А ймовірність злості та роздратування — 98%.

Він швидко оглянув її ногу.

— Перелом.

Не бійся

Все буде добре.

Він приніс Арін у місто і передав медикам.

А потім ще цілий місяць приходив до неї та доглядав за нею.