Глава 6

Сонце вже високо піднялося над містом. Біля входу до музею під назвою «Осколки старого світу» стояли Такарі й Арін.

— Ну що, ти готовий? — з нетерпінням запитала дівчинка.

— Нещодавно група археологів привезла новий експонат! Ходімо швидше!

Але Такарі раптом ніби завмер. Усередині нього прокинулося дивне відчуття тривоги.

— Арін… може, не підемо… — тихо сказав він.

— Я не знаю, що там. Але відчуваю: якщо переступлю цей поріг, побачу те, чого бачити не повинен… щось, що може вбити той маленький, ледь тліючий вогник надії…

Та Арін не слухала. Вона схопила його за руку й потягнула всередину.

Їх зустрів величезний зал, наповнений експонатами.

На довгих столах лежали речі старого світу: монети, уламки посуду, дивні металеві предмети. В окремому павільйоні висів старовинний одяг.

Такарі ходив поруч із Арін і пояснював, що це за речі й для чого вони колись існували.

Арін довго сміялася, коли він розповідав про телефони й чипи.

— Ха-ха! Та годі тобі! — сміялася вона.

— Тобто люди справді могли дзвонити один одному? Ого… Нічого собі!

— Виходить, для телепатії їм потрібні були чипи?

Вона сміялася, а тривога Такарі повільно відступала.

Вони переходили з павільйону до павільйону…

Поки раптом Такарі не завмер.

Перед ним стояв літак.

Він довго дивився на нього. Потім прочитав табличку…

І його системи ніби перестали працювати.

Це був літак, на якому колись літали батьки Аділи.

— Залізна… птиця… — прошепотів він.

— Імовірність того, що вони живі… 0%…

Після цих слів Такарі впав на підлогу й вимкнувся.

Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що знаходиться в майстерні. Поруч стояв Варно і його сини.

— Як ти, Такарі? — запитав головний майстер.

— Тебе принесли сюди співробітники музею. Що сталося? Що ти побачив?

Але сталося те, чого ніхто не очікував.

Такарі різко підвівся і, не сказавши ні слова, швидким кроком вийшов із майстерні та попрямував назад до музею.

Сини Варно хотіли наздогнати його, але майстер підняв руку й зупинив їх.

— Ні… — тихо сказав він.

— Для цього нещасного робота це надто важливо.

Минали дні.

Тьмяні місячні ночі змінювалися холодними ранками.

Такарі сидів біля літака вже п’ятий день поспіль.

Здавалося, ніби він сам став ще одним експонатом музею.

За наказом Варно музей закрили. Нікого туди не пускали, щоб Такарі міг побути наодинці.

Щодня поруч із ним сиділа Арін. Вона приносила зарядний кабель, щоб акумулятор робота не розрядився повністю.

Але одного разу, коли вона знову хотіла підключити його до зарядки, сталося щось несподіване.

Такарі різко відкинув кабель.

— Чого ти до мене причепилася?! — різко сказав він.

— Чого ти за мною ходиш?! Іди геть!

— Дай мені розрядитися… Я більше не можу!

— Ти ніхто! І друзями ми не будемо!

— Йди звідси… чуєш?!

Його голос луною прокотився порожнім павільйоном.

Кожне слово боляче вдарило Арін у серце.

Дівчинка заплакала…

і, не озираючись, вибігла з музею, залишивши Такарі наодинці з його гнівом і болем.