Глава 4

Коли Такарі зарядився, він вийшов із майстерні й озирнувся. Селище було величезним, але селом його вже важко було назвати. Перед ним розкинулося ціле маленьке містечко зі своїми кав’ярнями та затишними будиночками. Вікна в них були прикрашені різними квітами, а двері — пофарбовані у всі можливі кольори: в одному будинку вони були рожеві, в іншому — жовті, помаранчеві, зелені, сині або чорні.

Вузькі вулички завжди жили своїм життям і наповнювалися різними звуками: сварками чоловіків, які вічно про щось сперечалися в тавернах, голосами тварин — корів, коней, кішок, що ліниво ховалися в тіні будинків, гавкотом собак, кудкудаканням курей і криками папуг. Чути було й торговців із лавок, які голосно закликали покупців.

Такарі підійшов до маленького базару. Там було все, що тільки можна уявити. У повітрі пахло пахощами, змішувалися різні запахи. Тут стояли лавки, де продавали рибу та м’ясо, фрукти й овочі. Продавали курей, а також кіз і корів.

Пройшовши базар, він вийшов на площу. Посеред неї стояв фонтан, а поруч були лавки, на яких старі грали в шахи або знову щось жваво обговорювали й сперечалися. Навколо площі стояли будиночки з кав’ярнями. Але найцікавішим місцем був музей.

Такарі дивився на всю цю красу, і в ньому народжувалося нове почуття — надія.

Теплого вечора Такарі сидів і насолоджувався спокоєм, коли раптом побачив перед собою Варно й Арін, яка сиділа на плечах у батька й весело бовтала ногами. Варно ще не встиг зняти доньку й поставити її на землю, як вона зіскочила сама, підбігла до Такарі й міцно обійняла його.

— Ну як ти тут? — запитав Варно. — Освоївся? Як тобі наше містечко?

— О, Варно! Дякую вам за те, що врятували мене. Ваше місто дуже красиве й затишне.

— Я радий, що тобі тут подобається. Але я прийшов попросити тебе про дещо. Я хотів би, щоб ти став учителем у нашій школі. Я впевнений, що ти багато знаєш про минулу цивілізацію і зможеш бути корисним у навчанні дітей.

Звичайно, Такарі погодився.

Так минали дні й пролітали місяці. Вдень Такарі навчав дітей у школі, а вечорами, сидячи на головній площі біля великого вогнища, розповідав історії для всього містечка. І коли час перевалював за північ, коли всі розходилися по домівках, він ще довго сидів біля вогню, дивлячись у полум’я й про щось задумано мовчав.

Арін спостерігала за ним із дому й відчувала, що десь у глибині душі Такарі є дуже глибока рана.