Глава 2

Магазин кипів людьми.

Світло вітрин мерехтіло, відбиваючись у скляних стелях, музика змішувалася з дитячим сміхом і запахом мандаринів — наближався Новий рік.

Аділа прийшла сюди з мамою та татом — за традицією. Щороку напередодні свята вони разом ішли до торгового центру, і саме вона обирала собі подарунок.

Їй було десять.

Що може хотіти дитина в такому віці?

Новітній телефон? Ні — це вже минуле. Телефони давно були вбудовані у свідомість у вигляді чипів, що дозволяли людям спілкуватися подумки.

Новий робот-друг — ось що було справжньою мрією.

У всіх у школі вже були такі.

А тепер буде і в неї.

— «Takari 3000»!!! Нова модель! — вигукнув консультант.

Вона закохалася в нього з першого погляду.

А остаточно — коли він повернув до неї голову й промовив теплим, трохи металевим голосом:

— Я Takari 3000. А як тебе звати?

— Аділа… Я Аділа! — розгублено, але щасливо відповіла вона.

— Приємно познайомитися з тобою, Аділо.

Її очі сяяли.

Батьки усміхалися — покупка була дорогою, але вони були щасливі. Тепер у доньки буде і помічник, і друг.

Аділа була єдиною дитиною в родині.

Її батьки — Барапі та Даенна — познайомилися на роботі. Він був пілотом, вона — стюардесою. Вони любили свою справу, хоча авіація поступово занепадала. Після появи порталів — коли можна було просто зайти в кабіну, обрати країну, місто, оплатити карткою й миттєво переміститися — літаки стали майже анахронізмом.

Та багато хто все ж обирав небо.

Портали були зручні — але надто дорогі.

А небо… було романтичним.

— Ого, яка велика залізна пташка! — захоплено казав Takari, коли вони проводжали батьків у рейс.

— Це літак! — сміючись відповідала Аділа.

Вони часто жартували. Часто сміялися.

Takari швидко став частиною родини.

Попри наявність чипів, у Аділи залишався звичайний телефон — чипи іноді давали збої. Для Takari встановили спеціальну програму, щоб вони могли переписуватися, коли він був зайнятий домашніми справами.

І ось тепер…

Він повільно відкрив очі.

Перед ним був усе той самий пейзаж.

Пісок.

Тьмяне небо.

Мертва тиша.

І раптом — звук.

Тихий. Повторюваний.

Наче перебір струн.

Чи то гітара.

Чи стародавня ліра.

Чи інструмент, якого вже не існувало.

Мелодія була одноманітною, наче хтось складав музику для молитви або  для  мантри. Для прощання.

Звук лунав усе гучніше…

І в цю мить його заряд повністю вичерпався.

Темрява.