Нескінченні пустелі смутку!
Глава 1
Він сидів і дивився, як вітер розносить пісок.
Як той співає забутим примарним голосом у порожніх, розтрощених будинках.
Він підняв голову.
Вгорі тьмяніло щось схоже на сонце.
Можливо, це й було воно.
Але крізь дивну димку — чи то хмари, чи попіл, чи пісок у повітрі — його майже не було видно.
Світло було слабке.
Виснажене.
Воно ледве доходило до нього.
Його погляд упав на землю.
Тінь — тонка, майже стерта — ледь окреслювала обриси його постаті.
Потім подивився на гойдалки.
Їх занесло піском майже до половини.
Він вирішив: треба відкопати.
Можливо…
можливо, під піском щось залишилося.
Можливо — вона.
Він намагався не думати, що саме може чекати його там, унизу.
просто став копати.
Жменя за жменею він відкидав пісок убік.
Та варто було йому підняти руки — ямка знову заповнювалася.
Пісок жив.
Він рухався.
Дихав.
Повертав собі своє.
Так тривало довго.
Він копав і копав, намагаючись втримати простір відкритим,
але пісок щоразу перемагав.
Надвечір він зрозумів: це марно.
Він зупинився.
Стояв серед вітру й пилу.
Думав, що робити далі.
І раптом щось тихо запищало.
В його свідомості спалахнула думка:
«Акумулятор скоро сяде.»
І ще одна:
«Мастило закінчується.»
Якщо він зупиниться —
він застигне.
Назавжди.
Можливо, минуть століття.
І нова цивілізація відкопає його серед барханів.
Поставить у музей.
Під табличкою:
«Свідок великої катастрофи».
І ніхто не знатиме,
що він просто шукав її.
#1819 в Фентезі
#430 в Фантастика
#79 в Постапокаліпсис
Відредаговано: 11.02.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
