Ще й на світ не займалося, як Анна тихесенько вилізши з-під ряднини, щоб не розбудити Мартусю, яка так солодко спала, згорнувшись калачиком у неньки під боком, злізла з лежанки. Навпомацки одягнулася й рипнула дверима в сіни. Тут намацала цеберко на ослоні й вийшла з хати. Вранішня травнева прохолода миттю скувала розгарячіле зі сну тіло молодиці. Висока, струнка станом, з довгою пишною русявою косою нижче пояса та ясними сірими очима, не то жінка, не то вдова, мимоволі приковувала до себе чоловічі погляди. Вже більше п’яти років пройшло з того часу, як її Іван пішов у цісарську армію. Вже Мартуся он яка виросла – ще рік-два і до школи пора давати. А його все нема: чи жив, чи загинув… Зітхнула важко від невеселих думок, звичним рухом поправила хустину на голові й попрямувала до криниці.
Заскрипіла журавлем, розтинаючи передранкову тишу, розганяючи останні вже майже збляклі зорі. Плеснула в цебро студеної води, аж іскрами замерехтіло навкруги від тої морозної свіжості.
Її криниця. Її гордість. Раніше Анна носила воду від баби Марії, та кілька років тому старенька сказала: «Я тобі не бороню брати води, бо то великий гріх. Але ж ти ходиш ногами по воді в себе на обійсті. В тебе там така вода, як Йорданська: смачна та цілюща. Ти б викопала криницю – то на весь кут кращої й не було б. Я вже стара, то вже й вода в моїй криниці не смачна та й сила вже не та в мене. Вчися, дочко!»
Подивувалася Анна бабиним словам, та все ж прислухалася. Пригадалося, як ще дівчам батьки хотіли дати її до науки, то баба відмовила: чого ж там доброго навчать дівчину? Хай краще ото в неї вчиться, то все життя матиме хліб і до хліба. Так і вчилася дівчина у баби, а та була знатна знахарка на всю Буковину, Бессарабію та Гуцульщину. Подейкували, колись давно сам мольфар ЮрА до неї приходив на пораду. Тож Анна, хоча ще молода, всього чверть віку прожила на цім світі, та багато вже чого знала і вміла: і на травах зналася, і до худобини підхід мала, й урожай в неї на полі завше колосився. І от диво – то її криниця. Коли попрохала брата найняти людей, щоб викопали криницю, він мало не зомлів з того дива, як Анна вказала, де копати. Та й копачі щось під ніс собі бубоніли та пальцями біля голови крутили, мовляв, геть жінка з розуму зійшла без ґазди коло хати. І хоч як Омелько просив її викопати криницю в березі, як всі сусіди, та Анна настояла на своєму й показала копати на самому горбі. Ще й замовила з міста чотирнадцять бетонних рул для криниці. «Нащо тобі стільки? – дивувався Омелько: то на три криниці вистачить». Цілий тиждень Анна годувала майстрів та все припрошувала копати. Чоловіки дивувалися з упертості молодиці – вже он десята рула в землю лягла, а водою й не пахне. Та вона їм добре платила за роботу й смачно годувала, тож вони продовжували роботу. Аж одного ранку, як тільки опустили останню чотирнадцяту рулу й знову почали копати, щось зашуміло так сильно та страшно, що копчий заледве встиг схопитися руками за трос і диким голосом крикнути: «Тягніть!». Його піднімали, а за ним піднімалася, вируючи, вода. Піднялася на чотири з половиною рули. Весь куток збігся дивитися на те диво. Звідки можна було знати, що саме в цьому місці глибоко під землею б’є джерело? А Анна – знала. Баба Марія навчила, як знайти ту воду. І коли в селі був паводок чи посуха – люди з усього кутка ходили до Анниної криниці по воду. Вода дійсно була смачна, подейкували, що цілюща. Сам батюшка, коли прийшов освятити свіжовикопану криницю, сказав, що такої смачної води зроду не пив.
Анна набрала води в пригощі, бризнула в обличчя, змила шию, груди. Неначе новою невидимою силою та здоров’ям пашіло молоде тіло від тої досвітньої купелі. Білосніжним рушником доторкнулася тіла, заплела важкі коси, зав’язала хустину.
Ото вже й в дорогу скоро вирушатимуть. Омелько був у місті минулого тижня в справах та й заїхав до тітки Ірини. Щось вуйна геть розхворілася і дуже просила, щоб Анна з Мартусею її провідали.
То чого б і не провідати? Скільки років війна паплюжила рідну землю, потім заходило то російське військо, то вкраїнське – аж страшно було, ніхто не знав, що буде завтра. А тепер – ще гірше: як зайшли румуни минулої осені, то вже й не йдуть нікуди. Кажуть, школи українські закривають, училища, газети та журнали. Хтось переказував, що в місті навіть не можна говорити українською мовою чи співати пісень. Тут, в селі, легше – вийдеш в поле, один однісінький на все безмежжя, то й співай, скільки душа забажає…
То вже було по Юрію, тож поле засіяне, худобину є кому порати, полотна Анна за зиму наткала вдосталь, то чому б не провідати родичів? Подорожню скриню вона ще звечора зготувала: поклала туди одежинку собі та донечці, кілька відрізів тонкого полотна на подарунки рідним (мало хто вмів ткати таке тонке полотно, а її, от, баба Марія навчила), пучечки трав для лікування, бережно загорнуті в лляні шматини. Зараз он сусідка корів подоїть, то вона молока візьме в збанках, боцики сиру та сметани кринку поставила, кілька грудок масла, хліба вчора напекла свіжого та пухкого, з білого борона. Ще й курей взяти треба. Знала, що не на один день їдуть, тож не хотіла йти з дочкою на чужий хліб. Хоч і одинока, без чоловіка стільки літ, та господарству дає раду і все в неї є, що треба. А люди з більшою охотою йдуть до неї робити, аніж до дідича, бо всі знають, що вона нікого не скривдить: і за роботу добре заплатить, і в скрутну хвилину хлібом чи й грішми допоможе, і від недуги вилікує.
… От Омелько під’їхав бричкою до воріт, поскладали хутенько речі та й поїхали.
Яка ж то краса навкруги! Ранкове травневе сонечко визирнуло з-за обрію і усміхнулося зеленіючим лукам, засіяним полям, біленьким хатинкам в зелені садків та лелекам на колесах від возів над хатами. Анна любила своє рідне село, свій рідний край. Її співоча душа виливалася в безлічі пісень, легенд та казок, яких знала сотнями і щедро ділилася з ближніми. Та її нестримно вабило місто! І хоча життя склалося так, що в місті вона бувала не часто, та завжди в серці носила образки з натури тої величі з каменю, тої піднесеності культури й цвіту нації, що сповнювало її єство від кожного відвідування старого міста.
#2860 в Молодіжна проза
#4157 в Сучасна проза
перше кохання, описи природи рідної землі, художнє бачення сучасної реальності
Відредаговано: 06.06.2020