Чорнобривці

Чорнобривці

-Мамо, я вдома! – скрикнула Олеся, вбігаючи на подвір'я старої батьківської оселі.

Та неймовірна тиша приголомшила її: не поворухнулась жодна фіраночка на вікнах, не зарипіла підлога під маминою важкою старечою ходою і мати не відчинила їй двері, не стиснула в обіймах, як завжди...

З острахом і неприємним холодком в грудях молода жінка піднялася по сходинках і штовхнула двері – зачинено! Чому? Що сталося? Вже кілька років після смерті батька мати не покидає дому – то ноги болять, то просто не хоче нікуди сама ходити. Продуктами і всім необхідним її забезпечує старший брат Степан, який живе на сусідній вулиці. Худоби мама давно не тримає, а коли виходить курочок погодувати, в грядки, в садок чи до квітника – то ніколи дверей не зачиняє, бо від кого їй зачинятися?! Та й може хто прийде: вона, Олеся, чи братові хлопчики – старші онуки?

Олеся тільки зараз збагнула, що в літаку вимкнула телефон, а коли прилетіла -  чоловік відразу відвіз її на потяг, щоб поїхати до мами. Змучена перельотом, вона продрімала кілька годин в приміському потязі, який зупинявся мало не біля кожного стовба й тому так довго їхав. Телефон вона включити забула й ось зараз, важко опустившись на поріг біля дорожної сумки(скільки всього привезла мамі з-за кордону!), похапцем тривожно шукала в сумочці телефон. 

Перед польотом в Турцію вона розмовляла з мамою по телефону, й тоді мати скаржилася на хвороби,що геть її замучили, й просила дочку  приїхати. Та Олеся ніяк не могла відмовитися від запланованого відпочинку, адже все було давно заплановано: путівки ще навесні купили, сина відвезли до чоловікових батьків, взяли відпустку одночасно й аж десять днів насолоджувалися вдвох з коханим чоловіком чудовим теплим морем під гарячим сонцем Турції.

- Запізнилася, дочко! – скрушно промовила сусідка з-за огорожі. - Вчора  Марію забрали до району, а вона все тебе чекала-виглядала. Ніяк раніше не хотіла їхати... Може б і врятували...

В грудях в Олесі похололо. Нарешті знайшла телефона й ввімкнула тремтячими руками. Так і є: з десяток пропущених дзвінків від Степана.

Набрала номер брата. Гудки важкими ударами падаючих з обриву каменюк надто довго стукали в голову...

- Де ж ти знову пропала?  Вона тебе так чекала...

Телефон випав з рук і пропав в густій траві біля материного порогу. Брат, певне, ще щось говорив, та Олеся вже нічого не чула. І не бачила. Гіркі сльози бризнули з очей.

Вона пройшла стежинкою за хату в мамин садок. Такі рідні й близькі їй ці всі мамині стежинки! Ось цією вона ходила на город в грядки – збирала огірочки та помідорки, щоб їй, Олесі, передати до міста. Бо де ж в місті вона купить таких смачних та свіжих, як домашні?!

А ось ця стежинка виводить ген туди далеко за село, до річечки, яка жебонить попід старими вербами. Згадалося, як в дитинстві мати брала її з собою на річку прати – от візьме два відра з білизною, старого, ще бабусиного, деревяного праника та й ідуть на прання. Й сусідки теж виходили – тож чулося вистукування праників по намоклому полотну, веселий жіночий гомін, жарти й сміх. Перуть, перегукуються, а вона, Олеся, бігає між ними, пускає листочки на воду, збігаючи на вузеньку кладочку. Або сяде поруч з мамою, опустить ніжки у воду й так хороше й спокійно на душі!

Дмухнув вітерець і зашурхотів листям у верховітті старої яблуні – мамина улюблена паперівка. Яблучко відірвалося й впало майже до ніг, та трішки ще покотилося й зупинилося під кущем чорнобривців. Якими смачними були ці яблучка, які цілими кошиками мати привозила їй до гуртожитка, коли вона ще вчилася в університеті! Соковитими, духмяними, і з незмінним невловимим гіркуватим запахом чорнобривців!

Чорнобривці у мами цвіли всюди: і в саду, і в городі, й перед хатою, й навіть на вулиці біля воріт. Згадалося, коли вона після школи щасливою й безтурботною поспішала на потяг до міста, мати завжди, проводжаючи її, ставила в сумку кілька чорнобривців – щоб не забувала рідної домівки. Тож всі її речі завжди носили невловимий гуркувато-терпкий запах маминих квітів, маминих рук.

Мати була рада, що Олеся поступила до ВУЗу, успішно закінчила його й залишилася в місті працювати, вийшла заміж. Адже сама Марія була малограмотною й все життя важко пропрацювала на полі в колгоспі. Звичайно, їй хотілося дітям кращої долі. Син після школи закінчив училище на тракториста, а як повернувся з армії – одружився на однокласниці й залишився жити й працювати в селі. Тож Олеся знала – до мами завжди є кому прийти й допомогти. А вона сама? Чи часто вона приїздила до мами? Очі знову застелила пелена туману, в голові слова брата: «Вона тебе чекала!».

Так, мати її чекала, чекала завжди, та дочка настільки занята собою, своїм особистим а потім вже й сімейним життям не так часто навідувалась до рідної домівки. Ще студенткою намагалася знайти якусь роботу на літо в місті, щоб тільки не повертатися в село, не копатися в землі. Пізніше причини її постійної відсутності стали більш вагомими – то вона влаштувалася на роботу, й навіть на вихідні не може приїхати, бо дуже втомилася за тиждень. Пізніше вийшла заміж та народила синочка – чи то ж їй до мами було?! Сама мама! Звичайно, Олеся завжди дзвонила мамі, іноді приїхала на свята, а минулого літа привезла їй вперше найменшого внука і аж тиждень пробула з малим у мами. А так - все завжи ніколи й ніколи.

 Аж ось – запізнилася... Вже мама не чекає її, вже не заговорить, не вислухає, не поставить в сумку букет чорнобривців...