Горобиновий рай

Горобиновий рай

Де б не була, що б не робила, завжди і звідусіль повертаюсь на свою маленьку батьківщину –  в Лужани, в це дивне мальовниче селище, селище компромісів, що під Чернівцями. І ось я  знову приїхала сюди. Все таке рідне і знайоме, і водночас чуже – адже іде час і все змінюється.

Мимоволі повертаю в парк. Час і тут пройшов своїм невидимим крилом. Біля входу – кафе, з відчинених дверей якого лине музика. Проходжу алеєю. І тільки тут чарівниця-осінь постає переді мною у всій своїй красі. В призахідному сонці неначе відчуваєш тепло золотавого клена. І мідь каштанів сиплеться до ніг. А сосни – як завжди, зелені... Промчить вітерець у верховітті і знову кілька листочків кружляють у повітрі, повільно, ніби нехотячи, опускаються додолу.

Ось і давній знайомий – місточок над Совицею, порипує під ногами, ніби вітається зі мною. І шумлять фонтани... Поруч – танцмайданчик, давно порослий травою, засипаний листям. Скільки думок, скільки спогадів народжується тут!

Повертаю на майже невидиму стежинку попри річку – стежинку закоханих. Йду поволі, ніби щось шукаю, давно знайоме й давно забуте. Пробираюся під віттям верболозу, минаю старезний дуб – і раптом переді мною відкривається чудовий краєвид – мій горобиновий рай! На пагорбку красується струнка і юна, як багато років тому назад, красуня-горобина. Червоні важкі кетяги переливаються янтарем в промінні призахідного сонця. Легенький вітерець грається поодинокими листочками, які ще не облетіли. Обережно доторкаюсь гілочки, і вона ніби дзвенить–переливається чарівною мелодією в моїй душі. Від мого доторку зграйка горобців на вершечку ніби стрепенулася і злетіла, з шумом перенеслася на сусідній клен. І знову навкруги тиша, дивна тиша... Присідаю на прощання на повалене бурею дерево і поринаю, заглиблююсь в тишу. Саме тут, у цьому райському куточку, в моєму горобиновому раю я відпочиваю тілом і душею, набираюся нових сил від своєї рідної матінки-землі. Спокій, неначе туман, огортає мене. І не хочеться нічого думати, не хочеться нікуди йти. Можливо, це і є найбільше щастя, щастя зупиненої миті, щастя відчуття краси природи і гармонії з природою.

І хочеться вірити, що мій горобиновий рай не тільки мій, що є ще хоча б одна душа, кому тут так само  хороше, як і мені. І я знову усміхаюся, усміхаюся сонцю і вітру, красуні-горобині і старому дубу, тихому шепоту річки і ніжному подиху осені. І я вдячна долі за моє дивне маленьке щастя.