Розділ ІІ

Проїхав потяг по залізних рейках,
І тихий стук почув тоді і я.
Я біг кудись - далеко і надовго,
І вже байдужим став до всього дня.

І я не знав, куди біжу й навіщо,
Чи зможу я уникнути страху.
Для мене це здавалося вже так звично -
Тікати від тривоги й розпачу.

І я побачив хлопця якось зранку,
Він часто сам у парку тихо йшов.
Та рідко я заводив з ним розмову,
Бо він про речі дивні говорив.

Питання ті були мені незручні,
Лякали чимось, ніби глибиной
Та щось в словах його так зачепило,
Що я хотів їх чути знов і знов.

І якось він присів біля дороги,
А вечір тихо падав поміж крон.
І мовив: - Знаєш, люди дуже часто
Шукають Бога лиш серед ікон.

І я мовчав. Лиш вітер понад нами
Хитав гілля і ніс кудись листки.
А він дививсь спокійними очима,
Немов давно навчився жить в собі.

- Колись читав: «Блаженні чисті серцем,
Бо саме їм дано побачить Бога».
Та ми живем, ховаючи від себе
Усе, що може душу розбудить.

І кожен просить знаків і спасіння,
Чекає голос з неба в слушний час.
Та, може, Бог найбільше промовляє
Через людей, яких послав до нас.

Я не знайшов тоді, що говорити,
Лише дививсь у мокрий сірий шлях.
Бо, може, ми тікаєм не від світу -
А від самих себе і власних правд.

І потяг знову прокотився поруч,
Немов нагадував: усе колись мине.
Та де б людина потім не сховалась -
Від власної душі не утече.

І він підвівся, струсив тихо плечі,
Немов сказав усе, що тільки міг.
А вечір вже ховав останні речі,
І перший дощ на землю тихо ліг.

Ми розійшлись, не мовивши ні слова,
Лиш вітер щось шептав поміж гілля.
Та дивним стало все мені навколо,
Немов змінилось небо і земля.

Я йшов додому тихими дворами,
Де ліхтарі світили навмання.
І кожен крок лунав між вечорами,
Немов шукав забутого ім'я.

Та не давав спокою голос хлопця,
Його слова звучали знов і знов.
І я відчув: у серці оживало
Все те, що люди звуть одним - любов.

І дощ поволі змив сліди на стежці,
Немов стирав усе, що вже було.
Та дивним чином стало трохи легше,
Хоч серце ще від болю не пройшло.

Я йшов один знайомими дворами,
І не відводив вже від неба я очей.
І навіть ніч здавалась вже не тою,
Бо я вже не боявся самоти.

Мені здавалось: щось змінилось тихо,
Без гучних слів, без видимих причин.
Немов Господь торкнувся непомітно
Душі, що стільки літ жила без змін.