Розділ І

І прочитавши, скажуть: закохався,
І насміються знову з моїх слів.
І лиш в рядках поезії зізнався,
І без секрету скажу що любив.

Про що писали люди та поети,
Про що мовчали тисячі людей.
Про що лишають спогади й сонети,
Про що болить у тиші без ідей.

Про те, як важко інколи мовчати,
Коли в душі давно усе кричить.
Як можна серед натовпу блукати,
І ні на мить нікого не впустить.

Про те, як час стирає навіть голос,
І дні летять повз серце навмання.
Та де б не був - у пам’яті лишилось
Те тихе й незабутнє відчуття.

А люди звикли вже ховать тривоги,
Усім навколо посмішки нести.
І навіть ті, хто втратив всі дороги,
Комусь говорять: «Ти лише живи».

Хтось носить біль за звичними словами,
Хтось спить роками з втомою в очах.
І часто ті, кого ламають шрами,
Тихенько тонуть у своїх думках.

І ми кудись постійно поспішаєм,
Ховаючи думки за шумом днів.
І навіть рідним часом не лишаєм
Тих слів, яких сказати так хотів.

І хтось сказав: «Усе це тільки миті,
І все минає, як вода в ріці.
Ми всі у світі трохи загубились
І кожен йде по власній стежці в сні».

А десь старий, присівши біля брами,
Шепоче тихо в небо пару слів:
«Не ми шукаєм істину роками -
Вона знаходить тих, хто не спішив».

І мовчки місто дихає в тумані,
І світло ламп лягає на асфальт.
І в кожнім погляді, у кожнім стані
Є щось від втрати й щось від мрій.

А хтось у трубку скаже: «Я не знаю,
Куди іду і що мене веде…»
І голос гасне десь між краєм краю,
Де все знайоме раптом пропаде.

А вітер пам’ятає імена,
Які ніхто уже і не згадає.
І тиша інколи бува одна -
Що розуміє більше, ніж слова.

І кожен крок по місту - наче спроба
Знайти себе між тисячі доріг.
Та інколи в душі стоїть подоба
Того, хто все шукав - але не зміг…

А хтось сміється, ніби все нормально,
Хоч всередині порожньо і так.
І світ такий звичайний і реальний,
Та в ньому губиться найменший знак.

І десь у цій щоденній круговерті
Ламаються мовчання і мости.
Бо ми живем, немов би напівмертві,
І вчимся далі просто так іти.

І серед цього шуму й порожнеч
Хтось тихо запитає сам себе:
«Чи є Господь? Чи любить Він мене?
Та не усі захочуть знати це…»

І місто дихає, не зупиняє кроку,
І кожен має свій тягар нести.
Та інколи душа шукає Бога -
Не в храмах, а в щоденному житті.

І хтось шепоче: «Я не знаю більше,
Чому так важко і чому болить…»
А відповідь приходить дуже тихо,
Яку не кожен може зрозуміть.

Ти знаєш, світ стоїть між двох доріг -
Одна веде у втому і забуття.
А інша - там, де навіть в сильний сніг
Є сенс, якого не зітре життя.

І кожен вибір - це не гучні слова,
А тихий крок, що робиться в душі.
І правда іноді така проста:
Ми всі шукаєм світло в темноті.

І може, справа зовсім не в дорогах,
Не в кількості прожитих нами днів.
А в тих простих, загублених розмовах,
Які лишились поміж сотні слів.

І хтось колись, прокинувшись під ранок,
Відчує втому десь на самоті.
І запитає: «Боже, скільки часу
Я був не там, куди мені іти?..»

І небо буде мовчки, як і завжди,
Не дасть одразу відповідь ясну.
Та інколи Господь приходить тихо -
Через людей, мовчання чи весну.

А ми шукаєм знаки і знамення,
Великі істини, пророцтва, чудеса.
Та, може, віра - це не одкровення,
А не згубити світло до кінця.

Бо кожен носить битви невимовні,
Які ніхто не вміє розпізнать.
І навіть сильні іноді втомились,
Та вчаться знову вірити й вставать.

І пам’ятаю, хтось казав колись:
«Людина втомлюється не від доріг.
Найважче - серед тисячі облич
Не загубити власний оберіг».

І ми ростем, міняєм власні звички,
Ховаєм втому десь між сотні справ.
Та інколи душа, немов та свічка,
Горить для тих, кого навіть не знав.

І час навчить мовчати там, де треба,
І відпускати тих, хто вже пішов.
Та найстрашніше - жити без потреби,
Тому шукай надію, сенс, любов.

Бо навіть той, хто впав і знов зламався,
Хто більше не чекає добрих змін -
Можливо, в серці тихо ще лишилась
Маленька віра поміж всіх руїн.

І якось тихо мовив нам Андрій,
Дививсь у даль, де згасли ліхтарі:
«Найважче - це не втратити надію,
А вірить далі, після всіх подій».

Він говорив спокійно, без надриву,
Немов давно навчився все нести.
«Людина гине, певно, не від втоми -
А від бажання більше не іти».

І замовчав. Лиш вітер біля дому
Гойдав гілля і ніс кудись слова.
А я подумав: скільки є навколо
Тих, хто мовчить - та в них кричить душа.

Бо ми живем, ховаючи тривоги,
Під звичним: «Добре», - навіть як болить.
Та, може, справа зовсім не в тривозі,
А в тім, щоб серед темряви - світить.

І знову ніч. І місто не заснуло,
Хтось повертався, хтось когось чекав.
А я дививсь, скільки вже минуло,
І скільки слів я людям не сказав.

Не тим, кого любив колись мовчанням,
Не тим, хто поруч був у важкі дні.
Бо ми живем з постійним сподіванням,
Що завтра встигнем все, що не змогли.

Та час іде. Він навіть не питає,
Кому лишити радість чи печаль.
І серце інколи тихенько пригадає
Людей, яких вже не вернуть, на жаль.