Розділ 1. Повернення

Герміона Ґрейнджер стояла на початку Косого провулку й відчувала, як серце б’ється швидше. Здавалося б, знайоме місце — та ж сама бруківка під ногами, ті ж старі вивіски магазинів, знайомий аромат свіжоспечених булочок із крамниці «Мадам Паддіфут». Але час змінив усе: і будинки, і людей, і саму її.

Минуло три роки відтоді, як вона востаннє була тут. Весь цей час Герміона жила у Франції, працювала в магічному департаменті із захисту чарівних істот. Стажування було престижним, навіть мрійливим, але разом із тим — неймовірно виснажливим. Кожен день вона боролася з бюрократією, з усталеними упередженнями, з людьми, які не хотіли нічого змінювати. Іноді вона відчувала, що тоне у чужих проблемах, ніби забуваючи про себе.

І ось тепер — вона знову в Лондоні. Повернулася у світ, який колись був її домом, і водночас — полем битви, що забрав у неї друзів, спогади й безтурботність.

Герміона повільно йшла вузькою вулицею, ковзаючи пальцями по старих каменях стін. Вона помічала дрібниці, яких раніше не бачила: тріщини на вивісках, нові магазинчики, що з’явилися після війни, незнайомі обличчя. Деякі чарівники зупинялися, дивилися на неї впізнавально й шепотілися. Вона чула уривки: «Це ж Ґрейнджер… та сама Герміона Ґрейнджер».

Вона не любила цього. Героїзм залишив у її душі більше ран, ніж гордості.

— Нічого, — пробурмотіла вона сама до себе. — Ти просто зайдеш до книгарні, купиш одну книгу й підеш додому.

Стара звичка була незмінною: варто їй з’явитися в Косому провулку, ноги самі несли до «Флоріан Форте́ску». У цьому місці вона завжди знаходила спокій.

Коли вона увійшла в крамницю, запах старих сторінок і пилу обійняв її, немов давній друг. Герміона провела пальцями по полицях, вдихаючи аромат шкіряних палітурок. Вона купила нове видання з історії магічного права й вже збирався йти, коли позаду почувся голос, якого вона зовсім не очікувала почути.

— Ґрейнджер?

Вона завмерла. Голос був низьким, хриплуватим, з відтінком іронії, але без тієї зухвалості, яку вона пам’ятала в школі. Повільно озирнувшись, Герміона побачила його.

Драко Мелфой.

Він стояв біля полиці з чарівними еліксирами. Його біляве волосся було коротше, ніж у юності, але все так само ідеально вкладене. Мантія чорного кольору — строга, майже офіційна. На обличчі — сліди втоми: легкі тіні під очима, блідість шкіри, яка видавала безсонні ночі. Але найбільше її вразив його погляд. Сірі очі, колись холодні й зверхні, тепер виглядали інакше. У них було щось глибше, тривожніше… і водночас — надто знайоме.

— Мелфой, — тихо сказала вона, тримаючи книгу міцніше, ніби це була її єдина зброя.

Він ледь всміхнувся. Усмішка вийшла невпевненою, ніби він сам не знав, чи має на це право.

— Не думав, що знову побачу тебе тут.

— Я повернулася, — стримано відповіла Герміона.

— Повернулася? — він підняв брову, але в голосі не було насмішки. Лише цікавістю. — У Лондон?

— Так. Маю роботу в Міністерстві.

Драко кивнув, на мить відводячи погляд. Його пальці нервово торкнулися корінця книги, яку він тримав. Здавалося, він хотів сказати ще щось, але слова застрягли в горлі.

— Вітаю, Ґрейнджер, — нарешті мовив він. — Сподіваюся, світ хоч трохи змінився, поки тебе не було.

Він повернувся, щоб піти. Його постать здавалася ще вищою, ширшою, але спина була злегка згорбленою, ніби він носив на собі невидимий тягар. Герміона дивилася й відчувала дивне, незрозуміле відчуття: не злість, не образу, а щось тепліше, майже болісне.

Вона зробила крок уперед, перш ніж усвідомила, що говорить:

— Мелфой!

Він зупинився й озирнувся. Його очі зустрілися з її. У цих сірих глибинах промайнуло щось схоже на страх… чи, можливо, надію.

Герміона зітхнула.

— Можливо, світ змінюється не сам по собі. Можливо, його змінюємо ми.

Їхні погляди зустрілися ще на кілька секунд. І цього разу між ними не було ненависті. Лише тиша. Тиша, у якій народжувалося щось нове.