Глава 2

Не завжди те, що ми бачимо і є дійсністю, але ніхто не заважає нам в це вірити

Я прокинувся в холодному поті. Уже чотири дні підряд я прокидаюсь і не можу поворухнутись. Кожного разу. В один і той самий час. Звичайний сонний параліч, скажете ви. Дзуськи! Це почалось з першого дня школи. Але це ні про що не говорить. І другий раз в житті, я не знаю, що це значить. Зазвичай, моя підсвідомість через сни повідомляє мені про ту чи іншу небезпеку, але в цей раз я її не відчуваю. У школі, поки що, все тихо, а із застережень учителя, нічого, окрім злісних записочок та спроб залякування, не справдилось. І, якщо це все, на що вони здатні, то я дуже розчарований. Хоча моя інтуїція просто кричить: « Не все тут так просто, як здається, довбень! Ти просто не бачиш того, що сховано на видному місці». Треба повернутись на початок. У той момент, коли все почалось. Ні, не в момент мого народження, хоча, може, це і пояснило б багато чого. Та я не буду розповідати історію мого життя. Мені чотирнадцять років. Це ж ого-го скільки часу займе! Навіть, вилучивши моменти із життя, які я не пам’ятаю або згадувати не хочу. Це все одно неймовірно довго. Хоча є одна цікава деталь – Ларі. Що в ньому може бути цікавого? Не в сенсі його характеру: він по природі своїй дуже товариський і друзів у нього багато. Було. Може, ви вже здогадались, та «Ларі» не простий хлопчисько, якого обвести навколо пальця – раз плюнути. Я вже мовчу про його високу ерудицію, яку він вправно приховує. Ну, до мене йому, звісно, далеко, але все ж… Я впевнений, що ви вже здогадались про що мова піде далі.

Чесно кажучи я навіть не знаю як його звати. «Ларі» – просто прізвисько, яке я йому дав. Не знаю точної причини такого вибору, але мені просто здалось, що воно йому підходить. З того часу я так і називав його. А він, у свою чергу, не перечив, а коли я питав про його справжнє ім’я він або відмовчувався чи вправно переводив тему, або відповідав, що Ларі це і є його ім’я, бо його йому дав я. Насправді він дуже дивний. Але я такий же, тому ми і стали справжніми друзями. Хоч цьому маленькому, на голову мене вищому, засранцю, я ніколи цього не скажу. Навіть собі мені важко признатись, що я вважаю когось своїм другом. Окрім Анубіса.

Зустрів я його при дуже й дуже незвичних обставин. А діло було так: я ішов парком на зустріч із своєю дівчиною. Не дивуйтеся тому, що у мене була дівчина, саме того дня я кинув її. Розійшлися мирно, слава богу. Це не було тим самим, що люди називають любов’ю. Лише взаємовигідне використовування один одного. А, може, це лише мені пощастило бути таким розумним і мати змогу використовувати інших для власних потреб. Я впевнений, що «закохалася» вона в мене виключно через відкритий характер та миловидне обличчя. Не дивно, яка любов у тринадцять років-то? Так, гормони, статеве дозрівання, омана і бажання спробувати нове. На шляху мене долала ненормальна тривога і якесь невиразне нервування. Ні в якому разі не через майбутнє розлучення. Боже, упаси, щоб я колись страждав через дівчину. Ні, це було щось інше, щось неприродне. Напередодні мені цілий тиждень снились незрозумілі сновидіння. Вони були тривожними і зараз я відчуваю ту саму тривогу, що і уві сні. Але наприкінці я відчував щось нерідне мені: чи то була радість, а може щастя – я не знаю. І це було дивно. Незвичайно для «повсякденного мене». У цих думках я ішов прямо бруківкою. Я проходив повз дерев’яні лавки. На деяких з них були хлопці й дівчата, що ніжно цілувались або нашіптували один одному слова любові і завіряли у вічному коханні. Не звертаючи уваги, я крокував до своєї цілі – розійтися з дівчиною у такому романтичному місці. Іноді у мене прокидається садистична натура: я люблю дивитися на розчарування, відчай, злість, а найбільше – ревнощі людей. І от зараз мій підступний план от-от забудеться. Але раптом мою увагу привернуло величезне дерево. Чи то був дуб, чи клен, я не пам’ятаю. Не саме дерево мене зацікавило настільки, що я, непомітно для себе, підійшов впритул до нього. Щось у його кроні мене насторожило. І разом з тим вабило. Інтуїція підказувала: «Там небезпека», благала мене повернутись і чкурнути якнайдалі від цього місця. Але я не слухав. Наче в трансі, поклав руку на могутній стовбур дерева, дивлячись у зелено-жовте листя, яке приховувало від очей те, що я так хотів побачити. Я щосили вдарив по бурій корі. Невластива звичайним людям міць, змусило широке, сильне дерево затруситись, а листя сколихнутись, опавши, вони відкриють мені секрет, який ховали. Але замість барвистого м’якого листя на мене звалилась туша. Дуже велика і настільки ж важка.

– Уух!.. – не витримав, з тяжкістю видихнув я, розуміючи, що мене привалило чимось. Коли я трохи оговтався від удару потилицею, то зрозумів, що на мені лежить якийся хлопець.

– Ларі, якого біса?! – на автоматі викрикнув я, навіть, сам не розуміючи, що назвав привида по імені. Так-так, саме привида, бо я можу відчувати потойбічне. Привиди – це заблудлі душі людей, чиє тіло вже померло, але їх щось тримає у цьому світі або вони не можуть пройти у інший, – Що за чортівня тут коїться?! – хлопець теж підвівся, лежачи на моїй грудині. Він оторопіло дивився мені у вічі. А я в його. Але не оторопіло: шалено, люто. У такі глябокі, світлі і трохи наївні блакитні очі. Від цього хлопця віяло теплом, якого мені конче не вистачало. Я і сам не помітив, як мій погляд пом’якшав. Тоді я, нарешті, вдихнув повними легенями, та «тягар» не дав цього зробити і я закашлявся. У той момент парубок прийшов до тями. Вскочив, як ошпарений.

– Я вже думав не злізеш, – невдоволено поскаржився я, підіймаючись на лікті, – ох-ох-ох, – я крехтів від болю. Ну авжеж! На мене звалився чотирнадцятирічний юнак. Виглядав він старшим, але не набагато, тому я припустив, що він десь на рік-два старший за мене.

– Ой! – до цього він мовчки сидів, певно, осмислюючи ситуацію. Це нормально. Усі привиди перший час так себе почувають. Але, все ж, не розумію чому він мене так зацікавив? Чим? Зазвичай такого не відбувається. Ну привид і привид. Я не мисливець, щоб ловити або знищувати їх. Тут і такі водяться. Ми з ними зустрінемось, пізніше, – Я…я… Ти… бачиш…мене?..