Глава 1

"Я"

Взагалі, мабуть, негарно починати розповідь з «Я», але у мене немає вибору, тому слухайте.

Я особливий, унікальний, неповторний. Не думайте, що це самозакоханість і я якийсь матусин синочок, якому все подали на блюдечку з блакитною облямівкою. А от і ні! Я сирота. Батьків у мене немає (біологічних), і з притулку я втік, коли мені було 10. Навіть не допускайте думки, що, буцім-то, я пройшов через шквал випробувань, загартований у пекельному вогні і арктичних водах, сирітка, що мріяв відшукати батьків, нарешті, здійснив мрію. А на тернистому шляху до своєї цілі мені допомагали друзі, яких я знайшов по дорозі, і з якими я став нерозлучним. Ха! Дзуськи! Та ні, може й частина з цього дійсно має сенс, бо друзі у мене, все таки, маються. А от «шквал перешкод» – нудота. Так, давайте про МЕНЕ, а то все про заїжджені історії бідних сиріток.

Я – ОСОБЛИВИЙ. Я  – УНІКАЛЬНИЙ. Я – НЕПОВТОРНИЙ.

Я ніколи не горів бажанням спілкуватись. Мене ніколи не цікавили інші люди. Я не звертав на них уваги. Я не був звичайним. І люди навколо мене були дивними. Вони теж відрізнялись. Але Я відрізнявся від УСІХ.

Ліс. Це ліс. Лісова стежина. Куди вона веде? Чому я туди йду? Навіщо? Там хтось ховається за деревом. Примарилось. Ніч. Нічого не видно. Дерево. Ще одне. І ще. І ще. Іще. Іще. Ще.щ. там. Воно. там. Я, навіть, не помітивши, що ішов весь цей час, зупинився. Стало яскраво. Наче вдень. Ліс осяяв теплим сонячним світлом. Пташки почали співати своїх невигадливих пісень. Сон. Це сон. Я уві сні. Я зрозумів. Ні, нічого я не зрозумів. Я йшов далі. Пташки співали. Сонце підіймалось все вище. Ставало дедалі тепліше. Від спеки захищали великі дерева. Їх крони здіймались так високо, що я не міг розгледіти листя. Дерева враз стали ще вищими. А я, ніби, маленьким. Проте я продовжував йти далі. По стежині. Далі й далі. Поки ліс знову не став сірим, дерева нижчими. А стежина все не змінювалась і все не закінчувалась. Вона уходила то вправо, то вліво. Кружляла, а я разом з нею. Ліс мінявся. То веселий, то сумний. То яскравий, то безбарвний… Я володар у своїй голові. Я можу впливати на реальність. Але не тут. Тут якось все дивно. Чудернацьких птиць чутно, але не видно. Кущів немає зовсім, а тої рідкої  тварини, що пробіжить лише їй відомими стежками, як вітром здуло. Ні одної душі живої. До речі, вітру тут теж немає.

Незабаром моя вічна супутниця-доріжка привела мене і пішла собі далі. Я опинився на дорозі. Звичайне шосе. Попереду виднілись гори. По обидві руки – випалена прерія. Чорна, як смоль, десь вдалечині згорнулось додолу одиноке погоріле деревце. Небо враз заволокло димкою. Якщо пару хвилин тому, ідучи по лісу, я спостерігав небесну блакить крізь крони дубів і осик, а сонечко легко припікало мою маківку, то зараз віяло крижаним холодом. Могильною прохолодою, до якої мені не звикати. Тому не звертаючи уваги на різкі зміни клімату і настрою, я підняв голову, відірвавши погляд від босих ніг, стертих камінцями й піском стежки, по якій я ішов кудись…сюди. Хоч ступні і були стерті до крові і, пройшовши декілька кроків вперед, я залишив стільки ж полум’яно-червоних відбитків, характерної болі я не відчув. Може тому, що я розумів, що це сон – я не здивувався, а лиш байдуже подивився на кроваві сліди. Тоді мою увагу привернуло сяйво. Як стіна, дотикаючись до якої все зникало у білому мерехтінні. Від неї віяло спокоєм, яким не могла похвалитись ні чорна прерія, ні темно-сіре небо, ні кам’янисті гори, які виднілись далеко-далеко за горизонтом. Це був край моєї свідомості. Моя ниточка, що була мостом, з’єднуючим реальність із сном. Я почав бігти. Бігти що є сили. Раптова біль у ногах, якої досі не було, зламала їх, та не мою волю. Я біг так, наче за мною женуться дикі звірі, динозаври або мій стоматолог, яка каже, що мені слідувало б сісти на дієту. Не знаю хто був позаду, але я знаю, що повинен добігти вперед. До світла. І ось воно попереду. Ще трохи. Залишилось пройти трішечки і я буду вдома. Якась невидима сила схопила мене за комір. Тоді я відлетів  у протилежному напрямку від «краю» і з силою вдарився об сухий асфальт. Перш ніж спину пронизала неймовірна біль, я відкрив очі. Навкруги була темнота. Така лагідна, вона нашіптувала мені спокій. Хотів я повернути голову, підняти руку до очей, але не зміг. Моє тіло, паралізоване, лежало на м’якому ліжку, а під боком сопів величезний пес, чорний, як чорт. На секунду мене захлеснула тривога і паніка. Мабуть, відчувши це, пес сонливо підняв на мене очі, які на мить блиснули пекельним вогнем, і стурбовано почав вдивлятись в моє обличчя. Я був спокійним і пес опустив свою масивну голову мені на груди. Я хрипло видихнув: «Важкий».  Мій голос ехом рознісся по напівпустій кімнаті. Тиша. Лагідна. Пройшло секунд десять. Сонний параліч спав і я зміг поворухнути кінцівками. Чорна туша, яка досі лежала нерухомо, ожила. Пес підняв голову з моїх грудей, а я миттєво заповнив їх повітрям. Собака стрепенувся і зиркнув на мене, ніби мовляючи: «Ну і як мені тепер лягти? І чого тобі не лежалось спокійно?» Невдоволено посапуючи він, все таки, влігся, відвернувши свою чорну морду від мене. Пройшло ще декілька секунд, поки я осмислював те, що зі мною сталось. Надворі вже світало. У кімнату прокрався бешкетний сонячний зайчик. Зустрівся з «магічною» скляною поверхнею, яка відбила його прямо на носа сонному псу. Поспати йому сьогодні ніхто не дасть. І він прекрасно це розумів, тому вирішив розбудити всіх мешканців будинку: «У-у-у-у-у-у-у-у-у!» Вередун завів свою вранішню пісню: «А-а-а-в-у-у-у-у-у-у-у!» Він скулив, завивав і видавав найрізноманітніші звуки, на які був здатен. Його почули. Прокинулись не тільки в цьому будинку, а й у сусідніх. Я зрадив усі спроби розібратись у значенні триклятого сну, тому розраховував останні години піддатися солодкій дрімоті. Та за мене вже все вирішив мій найліпший друг. Останні клаптики спогадів розлетілись туманом по голові.