І нещастя на щастя

Ця історія могла б стати художньою, та стане першою у моєму житті сповіддю, яка не звучала ще в жодному інтерв’ю будь-якому виданню. Я не розповідатиму про все своє життя, сповнене безліччю подій та емоцій. Але поділюся тим, що має і вам надати сил…

Того вечора я сиділа в маленькому темному коридорі й слухала власне серце, яке то скаженіло бігло вдалечінь, то різко зупинялося на місці та наче задумливо озиралося. Фьють, і пролетіли двадцять сім років шляху до заповітної мрії та мети життя. Наче короткометражна кінострічка довжиною у дві хвилини. Стільки всього зроблено. Крок за кроком. Кожен з яких давався не легко. Не приносив ані шалених, ані просто грошей або величезної слави. Але дарував безцінний обмін любовʼю з тими, для кого працювала майже все своє життя, що легко могло обірватися будь-якої хвилини. Що ж тепер?

• Коли я виросту, стану письменницею, - повторювала вперто колись шестирічна дівчинка на всі запитання дорослих про майбутню професію.
• Хочеш бути відомою? - посміхалися вони поблажливо, зверхньо, а іноді й доброзичливо.
• Хочу бути улюбленим автором, - хитала головою. - Хочу спокою. Буду жити в маленькому будинку з кипою книг і писати нові від світанку до сходу сонця…

Та більше на здивовані погляди співрозмовників пояснити не мала можливості. Це тепер, вже сама доросла, могла б. Адже спокій приносить лише відчуття, що герої, які товчуться у свідомості в очікуванні своєї черги на літературне життя і ніколи не відпускають аж до самого написання кожної нової книги, нарешті написані. Майже всі вони трохи дивакувато мандрують в наступні книги, повʼязуючи окремі, самостійні історії так, наче то ціле місто або навіть країна цілком живих, звичайних людей. Наче вони живуть десь по сусідству зі мною, і я можу зазирнути до них в гості. А потім, з їхнього дозволу, розповісти історії людям. Адже кожен читач – то гість, що зазирнув у чуже життя. З дозволу та за запрошенням автора.

От і зараз вони скупчилися в передпокої розуму і тиснули аж до головного болю. А я не мала сил поворухнутися. 

Місто давно вже заснуло. Окрім тривоги за вікном, не долинуло жодних звуків. А вона більше не турбувала, сприймалася як фоновий звук до звичайного життя. Навіть галасливих сусідів, які зазвичай продовжують свій повсякденний клопіт, з’ясовують стосунки до пізнього вечора або ночі, не даючи нормально працювати, й тих не чутно. Тільки настінний годинник в кімнаті дратівливо цокав "Тік-Так... Тік-Так..." І серце цокало в такт йому. Якого дідька тут сидіти, якщо працювати тепер неможливо? Але продовжувала вперто сидіти на місці й шукати той момент в житті, коли щось зламалося, дало тріщину і стало схожим на велику дупу. Мабуть, у кожної людини в житті є цей момент. Його зазвичай пропускаєш, адже колесо крутиться без зупинки, і білочки повинні бігти.

• Ви маєте розуміти, що стреси, перенавантаження вам заборонені. Ніякої більше роботи 24/7! Ніяких надто яскравих емоцій. З AV-блокадою живуть. Навіть без кардіостимуляторів живуть. Це не лікується. Тільки спостерігати. Але завершитися все може в одну мить. І ніхто не знає, коли саме станеться останній синкоп...

Цок. Цок. Тік. Так. Значить, треба просто встигнути більше. Працювати над книгами більше. Віддати більше душі.

Кажуть, якщо знаєш останню годину, робиш більше помилок. Я завжди вважала інакше. Знаєш – отже правильно використаєш час, розплануєш його. А от що робити, якщо знаєш, що останньою може бути будь-яка хвилина, або попереду ціле життя? І при цьому фонтануєш ідеями нових соціальних проєктів. Починати їх чи ні? Як би ви зробили?

Хай йому грець! А як тепер встигнути, з новими обставинами? Добре, що хоч із благодійними проєктами та туром по рідній області й частково країні встигла. Всі тиражі попередніх книг роздарила тим бібліотекам, які про такі подарунки просили. Нікого не підвела з читачів, які на мене чекали в кожному крихітному містечку або великому місті.

Дивне відчуття, наче знову маленька перед обличчям нового випробування. Чи здолаю його?

• Така ще маленька, тендітна, - із захватом промовив старий "класичний" єврей, приймаючи до літературного обʼєднання за сім років після вперше промовленої вголос мети. - А розмірковує, як стара, досвідчена людина... Дайте-но ще раз перечитати...

І він перечитав сам, потім вголос решті обʼєднання. Потім перечитали статті й художню прозу читачі місцевих періодичних видань, в яких працювала штатно й позаштатно. Потім перечитали цілими родинами перші видані книги для сімейного читання широкий загал і бібліотекарі. І їх не просто так згадую окремо, бо ж це ціла гільдія чарівників, які бережуть терабайти безцінної інформації, історії. Створюють художній та творчій простір.

Тоді ж Мама міцно стиснула долоню своєї донечки. А та мовчала. І дивилася з захопленням і надією широко відкритими очима на поважного колегу похилого віку. Бо мала занадто багато слів, які хотілося вимовити та написати. З усім своїм юнацьким максималізмом, звісно. І разом з тим, хотілося бути на самоті. Тільки з єдиною близькою людиною, яка лишалася зі мною у найскладніші моменти, коли відверталися, зраджували всі.

І ще, мабуть, зі своїм болем родом з дитинства. Бо він обмежував. Але він відкривав і двері в інші світи.

• Я не видаватиму книгу з такою назвою! - на середині верстки промовила видавець ще через роки, читаючи на обкладинці "Мракобісся: початок".
• Але ж це про душу. Про вибір кожного з нас, на якому ми боці: світла чи темряви, - вмовляла тоді молода авторка, готуючи до виходу у світ свою чергову книгу. Точно знаючи власний вибір.
• Ні, не видаватиму.
• Чому?
• Я релігійна. Я віруюча! Та Боже, просто ні! Для дітей твої книги видаватиму, цю – ні й не вмовляй.