Розділ 20

– Оце так сюрприз.

– Якщо це підлаштував ти… – почала було Емі, але хлопець заперечно захитав головою, заплющивши очі.

– Все робила Дар’я. Квитки, номера в готелі, все на ній. Як-не-як, а ми не робили жодних заяв про кінець наших стосунків.

– Прекрасно.

Емі поглянула на екран планшета, що розташовувався на спинці крісла попереду, і спробувала розслабитися. Кляті пігулки слід було випити набагато раніше.

І чому вона не порвала їх фальшивий зв’язок?

Бо не хотілося!

Дівчина оглянулася. Несвідомо почала трясти коліном, вичікуючи початок перельоту. Аліна лишилася на цілих три ряди позаду ще й біля вікна. Даша десь попереду, Руслан біля Аліни. Адвокат Борис, з яким Емі взагалі не спілкувалася, в іншому кінці салону, і от вона сама самісінька зі своєю неконтрольованою панікою.

Дівчина поклала руки на підлокітники й набула буденного виразу обличчя, трохи повернувшись до Зоряна, але в очі не глянула:

– То скільки нам летіти?

– Годину з хвостиком, – пояснив хлопець, обережно усміхнувшись. Він уважно стежив за різкими й незграбними рухами дівчини.

– М, ясно, а тут вода є? Так жарко. Перепрошую! – вигукнула Емі, трохи підвівшись з крісла, коли помітила бортпровідницю. – А у вас не буде води? Будь ласка.

Опісля знову гепнулась на місце. Ноги відбивали незрозумілий ритм. Єдине, що знала Емі, так це те, що для того, щоб позбутися адреналіну, треба трусити кінцівками ще сильніше.

– Все ж добре? – на всяк випадок спитав Зорян, змусивши дівчину кинути на нього швидкий погляд. Її очі округлилися від жаху, бо силует хитався. На цей раз паніка нахлинула швидше, аніж зазвичай. Дівчина оглянула чорну чоловічу футболку, що відкривала руки, і декілька підвісок: у формі хрестика, обличчя людини-павука та якийсь білий кристал.

– Я сиджу поруч із тобою в літаку, що може бути хорошого!? Пити хочу. Агов! А, ось Ви де.

Біля них спинився візок з водою та їжею, і Емі одразу почала розпитувати про товар. Отримавши свою пляшку води за абсурдну ціну, дівчина жадібно спорожнила половину. І тільки подумала, що заспокоїлася, як бортпровідниця почала проводити інструктаж. Попросила пристебнутися, і Емілія усвідомила, що знову проплаче весь переліт у вбиральні. Або блюватиме. Одне краще за інше, трясця!

– Емі, – шикнув Зорян. – Емі, ти бліда.

– Мг.

Ствердження.

– Жарко.

– Ні, тут не жарко, – запевнив Зорян. – Тут дуже навіть холодно. Боїшся перельотів?

– Ні-ні, – Емі відвертала голову, від уважного погляну Зореслава, що намагався привернути увагу. – Чого тут боятися? Злети, посадки…А ти чув, що на території Колумбії впав літак, що віз бразильську футбольну команду «Шапекоенсе»? В результаті загинула сімдесят одна людина.

Літак рушив з місця, але Емі продовжувала бурмотати собі під носа, міцно заплющивши очі:

– А взагалі наймасштабнішою авіакатастрофою за сукупною кількістю загиблих є трагедія одинадцятого вересня дві тисячі першого року в Нью-Йорку, де внаслідок зіткнення двох літаків із вежами Всесвітнього торгового центру загинули більше, аніж дві з половиною тисячі людей. У літаках перебували сто п’ятдесят дві людини, решта загинули в будівлях та поблизу.

– Емі.

Пальці Зореслава вперто переплелися з дівочими й до біса сильно стиснули долоню. Емі навіть не поглянула на цей жест. Чоловічі каблучки почали боляче врізатися в шкіру.

– Емі, подивися на мене. Емі, Емі, Емі. Еміліє Журбо Олександрівно!

– Так? – дівчина нажахано повернула голову до Зоряна, глянувши в зелені очі.

«Боже, яке в нього гарне обличчя. Таке гостре підборіддя. Майже повна симетрія. Боже, боже…Стоп. Мені здається чи…Ні! Він не міг цього зробити…»

– Авіація – це найбезпечніший вид транспорту. Так, трапляються катастрофи, але дуже-дуже-дуже рідко.

– Навіщо?

– Що «навіщо»? – Зорян нахмурився, допоки Емі нажахано оглядала його обличчям.

– Навіщо ти пофарбувався?

Він тихо розсміявся, і Емі спробувала повторити цей сміх, хоч і вийшло надто нервово. Вона все так само міцно стискала його руку, ніби, якщо літак впаде, це однаково врятує її.

Волосся Зореслава більше не було золотистим. Воно стало коричневим, хоч і світлого відтінку. Усе так само розтріпане та гарне й таке…живе.

– Хіба так погано?

– Ні, так, о Боже…!

Емі зрозуміла, що вони злітали й злітали, ніби взагалі не збиратися спиняти. Усе вище й вище. Вона знову поглянула в блискучі очі хлопця й прошепотіла:

– А ми не можемо випадково влетіти в інший літак? Їх же так багато. Дуже багато.

– Ніхто ні з ким не зіткнеться.

– Обіцяєш?

– Обіцяю, – впевнено кивнув Зореслав, не в змозі надалі стримувати нервовий сміх.