Розділ 30

Емі швидко попрямувала до їхнього столика, ігноруючи сльози, які мали виступити з хвилини на хвилину, якщо родина продовжить розтуляти рота.

– А це моя ма-ама, – простягнула Емі, усміхаючись абсолютно всім, і присіла на край столика біля Зоряна, поруч з яким розмістився Ігор. – Пані Оксана. Бачу, ви встигли познайомилися. Добре, тоді можемо переходити до їжі!

Емі продовжувала натягнуто усміхатися.

«Не применшувати своїх почуттів».

«Ех».

За кілька хвилин на столі почали з’являтися гарячі й пахучі піци, одна смачніша за іншу. Також принесли справжнє італійське вино, хоча Емі могла заприсягтися, що не замовляла його. Коли вона запитально глянула на Зоряна, той миттєво почав підтримувати розмову. Хитрий лис.

Найчастіше тема торкалася нової робити Емі, про яку розповідала Аліна та Віра, або ж захоплень Зореслава, такі як теніс чи любов до малювання вугіллям. Хлопець розповідав про тенісний клуб, де займається, а Віра завжди підтакувала, згадуючи інші смішні моменти.

Емі навіть змогла трохи розслабитися й ще раз зраділа, що тут були дівчата з роботи та Зорян. Інакше вона не влаштовувала б жодного святкування, а й надалі тікала від минулого.

– Копірайтинг… – байдуже почала Ніка, допоки Емі із задоволенням смакувала свій теплий шматок піци барбекю. А от Зоряну найбільше сподобалася феліче: з грибами, сосисками, солодким перцем та базиліком. – Це ж типу писати різні реклами, ну як на пачках чипсів чи воді?

Емі закусила щоки зсередини.

– Ну я маю на увазі, – продовжила Ніка, допоки Аліна та Єва бурхливо про щось перемовлялися. – Це ж не схоже на те, що ти там писала раніше. Тут треба відповідна освіта, креативність, щоб люди захотіли купити товар.

Емі закивала:

– Так. Саме тому я поки що стажуюся. Я вже колись займалася копірайтингом, але не в офісі. Просто не захотіла продовжувати.

– Ну в офісі так не вийде, – втрутилася мама, – хочеш не хочеш, а працювати доведеться.

Скільки скептицизму й обурення було в їхніх словах.

«Агов! От я на роботі. Як ви й хотіли! Тепер ви заздрите!?»

– Я…

– Взагалі-то в Емі все дуже добре виходить, – втрутився Зорян.

– Так, – раптом підтримала Віра, прислухавшись до розмови. Дівчина усміхнулася своїми білосніжними зубами. – Ми сьогодні знімали рекламу. По більшій частині сценарій належить іншому копірайтеру, але Емі теж доклала до нього свою руку. Ми підібрали одяг за її рекомендацією, а ще додали кольору завдяки деяким яскравим деталям.

Емі сумно усміхнулася, глянувши на Віру, дякуючи самим лише поглядом. Сестра Зоряна переплела власні пальці й поклала їх на поверхню столу:

– Взагалі копірайтер – це не тільки тексти для реклами чи наповнення сайтів. Це також пресрелізи, слогани, тексти промов для керівників компаній, вітальні листи від їх імені. Для цього необхідна творча людина.

Родина вдавала, що не чула цієї інформації. Абсолютно байдужі.

Тема знову зсунулася. Ніка розповідала про професію офтальмолога в дитячій лікарні, Ігор –  про нейрохірургію. Мати сказала пару слів про свою крамницю з весільними сукнями. Потім Ніка почала точити балачки про вагітність, бо Аліну до біса сильно цікавила ця тема, але згодом стрілки знову метнулися до Емі.

– Та-ак, – простягнула Єва. – Останнім часом в Міли справи йшли так собі. Вона, до речі, колись також, як і я, мріяла стати журналістом. Ах ні! Письменницею.

– Це теж саме, що мріяти стати в дитинстві космонавтом, – втрутилася Ніка. – Тільки одиниці реально чогось добиваються. Тому потрібна серйозна робота. До того ж тих письменників зараз надто багато. Кожен другий себе так називає, правда Ігорю? Графоманія називається.

– Ми були такі щасливі, коли дізналися, що Міла працюватиме з вами, – додала мати, звертаючись до Зоряна, Віри та Аліни. – Ну це справжня удача.

«Удача».

«Ох, мамо…це ще м’яко сказано».

– Я на одну хвилинку, – вигукнула Емі, підводячись. Пальці Зоряна намагалися обережно втримати її за зап’ясток, але дівчина смикнула рукою та швидко пішла в бік вбиральні, протираючи сльози, що миттю покотилися щоками. Вона зайшла до однієї з кабінок і прикусила одразу чотири нігті на руці, стримуючи ридання.

Емі не мала сюди їхати, щоб знову відчути біль, що гриз з десяток років. Повинна була сказати, що захворіла і не полетить до Львова. Емі мусила зменшити швидкість велосипеда раніше!

З цими думками дівчина сіла на кришку унітаза, надавивши кулаками на очі. Плечі нервово здригалися, ніби на них поклали щось утричі важче, аніж раніше.

– Так боляче, – прошепотіла Емі під носа, заперечно хитаючи головою. – Дуже боляче…

Зазвичай, коли Емі писала книжки, вона виділяла багато сцен, якщо не розділів, де героїня чи герой лишалися наодинці з собою, оскільки їм було необхідно розкласти всі думки по поличках. Наразі дівчина хотіла створити таку ж саму атмосферу для себе, але хіба вона не іменинниця? Хіба вона могла отак сидіти у вбиральні та плакати, допоки інші чекали на неї?