Розділ 28

Допоки Емілія ходила в туалет, вона, як і минулої ночі, увімкнула воду в раковині. Дівчина ще раз розправила довжелезну червону спідницю, що чимось нагадувала ромську зі своїми десятками різноманітних візерунків. Опісля перейшла до макіяжу, прибравши сліди недосипання. Нанесла сонячні тіні й вималювала жовті стрілки, додавши трохи вище срібні наліпки. Вдягла кліпси-кільця, усміхаючись власному відображенню.

– Я от думаю, – повела Емілія, додаючи бровам кольору за допомогою олівця. – Може взяти цей торт на святкування? А то самотужки я його точно не з’їм, а потім ще переліт. Зіпсується. Слухай, як тільки прилетимо до Києва, я покажу тобі одне місце. Ну коли будеш вільний.

Декілька секунд відповіді не було. Дівчина прибрала руку від брів, прислухаючись до ознак життя в спальні, і нарешті почула:

– Емі, я не полечу до Києва.

– Чом…Бляха.

Дівчина сперлася долонями на раковину, зціпивши зуби.

– Одеса. Точно. Трясця, якби в мене була з собою скрипка, я зіграла б мелодію Ібрагіма з «Величного століття».

Емі закинула голову до стелі, тяжко зітхнувши. Провела руками по своїй оголеній талії: від верху спідниці й до низу топа, який мав на пухких рукавах червону вишивку.

– Але ж я однаково час від часу приїжджаю до Києва, – нагадав Зорян. – А якщо хочеш грати в теніс, то доведеться хоч зрідка відвідувати Одесу.

– Фу-у-х. Як же я не люблю таке.

Емі смикнула ручку двері, виходячи з ванни. Зорян сидів під стінкою ліжка, тримаючи письменницький блокнот розгорнутим.

«Справді читає».

– З іншого боку це не кордон, – поблажливо нагадав Зорян. Емі поморщила носа, витягаючи з-під ліжка блакитну валізу з одягом. – На літаку всього година.

– У мене немає зайвих тисяч. Та й відпустки. Я ж тільки прийшла на цю роботу, ба навіть не факт, що втримаюся. Мені доручили вивчення одного з сайтів наших замовників, щоб створити якусь там статтю. І це добре, що менш ніж рік тому я проходила курси копірайтингу й робила пару замовлень! Так про що це я? Хіба що потягом. Це десь сім годин, – Емі витягла плойку. – Ух-х, два різні кінці країни, оце ми везучі.

– Не думай про це зараз, – наполягав Зорян, повернувшись до гортання записника. 

– Ти взагалі-то казав що маєш середньостатистичну заробітну платню. Цікаво, як це ти зміг виділити з неї гроші на ноутбук, хлопче.

– Ну у Віри далеко не така зарплатня. На ній майже повністю тримається компанія у Львові, тому геть не дивно, що в неї знайшлися гроші на подарунок для коханої дівчини брата.

– Га-га-га, – вдавано розсміялася Емі. – Що ти там так довго читаєш?

– Моя робота пов’язана з цифрами, тому неабияк цікаво спостерігати за тим, як працює мозок творчої людини. До речі, ти вже снідала сьогодні?

– Коли б встигла? – дівчина полишила плойку нагріватися, а сама почала обирати взуття. – А ти?

– Тут поруч є одне місце, – зазначив Зорян, потягнувшись руками до стелі. Стиснувши пальці в кулаки, розтягуючи м’язи. Емілія мимовільно згадала той рекламний ролик у спортивному залі.

«Фу-у-ух».

– Добре, я підкручу волосся та підемо. А! Треба не забути зателефонувати Вірі та Аліні. У них ще не почалися знімання?

Переконавшись, що ті найближчим часом абсолютно вільні, Емі продовжила приводити себе до ладу.

За кілька хвилин пара нарешті покрокувала з готелю. Емі накинула на маківку великого капелюха, а Зорян вдягнув на очі чорні окуляри.

– Я тут думала-гадала, – почала дівчина, допоки вони простували ранковою вулицею Львова. – Наша друга зустріч, коли ти розказав оцей весь план обману…Ти знайшов мене через фотки у твіттері. Але зараз я розумію, що чоловік з камерою, що сфотографував мене в парку «Наталка», це Артем.

– Ну я був частково чесним щодо цього. Він сам знайшов тебе, закинув фотки у твіттер, і водночас зателефонував мені.

– А дівчата? Ті, що знімали мене на камеру.

– Просто діти.

– Тобто Артему подобається просувати твоє життя і бігати повсюди з камерою…? Хіба не дивно? Де він взагалі живе? Чи літає слідом за тобою? – Емі ледь стримала істеричний смішок.

– Я писав тобі, що він професіональний відеоограф та фотограф. Наші компанії співраціють, тому на більшості заходів він поруч. Повір, я не змушував Артема бігати за мною. Просто йому подобається це робити та, так би мовити, практикуватися. Зараз він теж у місті. На зніманнях реклами морозива разом з іншими. Працює з камерами. Не ображайся на нього. Вся відповідальність на мені.

– Ага. Ти привів мене у Львівські круасани? Серйозно?

Емі поставила руки в боки, оглядаючи кам’яне приміщення кав’ярні з чорними дошками, на яких білою крейдою були намальовані круасани та кава.

– Але ж тут смачно, – знизав плечима Зорян, оглядаючи три невеликі башти з коричневими трикутними дашками.

– Добре.

– Я плачу́, – і поки Емі не встигла вставити свої п’ять копійок, додав: – Етикет. Я запросив.

Зорян виставив вказівний палець, наказуючи не сперечатися. На це дівчина лише завела очі під повіки.