Розділ 17

– Кладеш лимон у соковидавлювач, – пояснювала Емі, взявши половинку почищеного цитрусового. Вклала до приладу та натиснула на кришку. – І просто вижимаєш сік.

У склянку почала витікати жовта рідина. Дочекавшись останніх крапель, Емі перелила її в кухоль, де потім розбавила водою.

– І вже тепер до стаканчиків, щоб вся м’якоть лишилася в кухлі.

– Ой, як класно, – гукнула Аліна, поправляючи на собі величезний капелюх Емілії, бо забула про власний головний убір. Емі ж просто дістала з сумки блакитну хустку й зав’язала на маківці, неначе бандану. – І такий самий можна зробити з помаранча?

– Ага, – Емі поглянула на свою подругу-блондинку Оксану, що займалася окропом у каструлі на вогні. Посудина стояла на переносній електронній конфорці, котру, власне, й принесла Оксана. За все інше взялася Емі.

А Аліна оплатила друк величезних кольорових світлин песиків та котиків, які дівчата розклеїли на картонках і розставили навкруги розкладного стола, вкритого білою скатертиною.

Почали роботу о десятій ранку, коли народу в парку було, як піску в морі. Опісля, зробивши невелику перерву, повернулися о п’ятій вечора. Банка з грошима стрімко наповнювалася, стаканчики закінчувалися, але головним було те, що багато людей полишали гроші не лише за лимонад, а й від себе. В принципі, дівчата не погано ладнали. Правда Оксана була трохи налякана енергійністю та балакучістю Аліни. Друзі Емі зазвичай тихі та спокійні, як і вона.

В основному.

Емілія вертілася, як муха в окропі, не відчуваючи рук через постійну роботу з лимонами. Вже давно трохи заляпала свою довжелезну білу спідницю та вкорочену рожеву футболку.

– Ваш лимонад, дякуємо за поміч, – вимовила Оксана, простягнувши два пластикових стаканчики підліткам.

– І часто ти займаєшся благодійністю? – поцікавилася Аліна, що взяла на себе роль головного рекламного агента, який ходив парком і заохочував людей випити свіжого лимонаду з льодом і водночас допомогти тваринкам.

Емілія пірнула під стіл, дістаючи з сумки ще пакунок стаканчиків.

– Десь раз на два місяці.

– Ого! – Аліна захоплено плеснула в долоні.

Емі все думала про перший робочий тиждень, на якому писала сценарії, збирала інформацію про працівників, дізнавалася тонкощі роботи копірайтером, практикувалася в написанні рекламних текстів для брошур та сайтів і просто насолоджувалася теплим колективом. Це було одразу два бажання на її карті.

На жаль, було важко забути про день народження в середу. Вона сказала мамі, що приїде разом із Зореславом, але що тепер? Притьопає до Львова сама самісінька й знову доведе, що в неї не життя, а прірва. Що Емі пробиває дно за дном і не може спинитися.

– Емі, – пошепки звернулася Оксана, підходячи ближче. Дівчина саме чистила помаранч.

– М?

– Це Зореслав?

– Що!?

Емілія нажахано підвела голову, коли побачила прямо перед їх столиком чоловіка, про якого так вперто намагалася не думати останніми днями. Рот відкрився, руки з ножем та помаранчем зробилися ватними та впали на поверхню столу, ніби прогнулися під поглядом його зелених очей.

– Зореславе! – радісно вигукнула Аліна, протираючи білим рушником руки від соку. – Ти все ж таки прийшов!

– Що? – прошепотіла Емі, насилу відірвавши очі від Зореслава, що свердлив її тяжким поглядом. Пробивав дірку.

– Я нещодавно говорила з Зоряном і вирішила розповісти про цей благодійний задум! Ви ж так рідко бачитеся!

Голос Аліни був задоволений, ніби вона була купідоном, що поєднав закоханих, але насправді дівчина накликала лихо саме в той момент, коли Емі геть не очікувала нападу.

Емілія опустила очі на свої пальці, що тремтіли, й завмерла.

«Жодної усмішки. Він зняв свою захисну маску».

– Лимонаду? – тихо спитала Оксана, намагаючись розрядити атмосферу. Але Зореслав просто дістав свій гаманець й витяг звідтіля п’ятсот гривень, які вкинув до банки.

– Поговорімо? – нарешті вимовив він, витягши Емі із забуття. Вона кліпнула й швидко зарухалася, знайшовши рушник, а за мить йшла геть від столика до найближчого магазину.

Позаду почувся здивований голос Аліни, певно, звернений до Оксани:

– Я сказала щось не те?

Емілія стискала кулаки аж допоки не спинилася біля крамнички, де не юрмилося надто багато народу. Вона повільно розвернулася, тамуючи прискорене серцебиття.

Зореслав сьогодні вдягнув білу футболку, яку заправив у сині джинси, розмальовані фарбою. Його волосся таке ж золотисте й кучеряве. Все так само хотілося запустити в нього пальці й дозволити собі довіритися. Впасти, знаючи, що знизу на тебе чекають м’які обійми, а не стіна брехні. Вже остогидло здирати з неї залишки розбитої себе.

– Я геть нічого не зрозумів, – почав Зорян, спинившись перед Емілією, що поступово закипала. – Хоча ні, розумію. Складається враження, ніби ми виконали свої частини угоди, і ти одразу викинула мене зі свого життя. Трохи образливо, бо ми ж так добре ладнали…

– Моє ж ти серденько! – з гіркотою вигукнула Емі, махнувши руками. – Хіба це я винна?