Розділ 15

Емілія боялася часу. Він не тільки загоював рани, а також замулював спогади. Йшли місяці та роки, і будь-які обра́зи на маму чи сестер поволі розвіювалися, але Емі не хотіла пробачати їм того болю, що вперто втримувала на серці.

Дівчина зітхнула і нарешті приклала телефон до вуха:

– Алло.

– Алло, ну як ти там? – поцікавилася мама, абсолютно буденним голосом, ніби наразі стояла біля вікна й попивала каву. Піднесений настрій мав от-от розчинитися й випаруватися в повітрі, але Емілія взяла себе в руки та спокійно відповіла:

– Нічого нового. Вже в Києві.

– Як там твоя поїздка до Одеси? Чого фото не надіслала?

Емі нутром відчувала ту напругу, що тягнулася від самого Львова, і лише зайвий раз зраділа, що п’ять років тому переїхала до Києва. Це було найкраще рішення за все її доросле життя: звалити від родичів якомога далі. І хоч квартирантка неодмінно повідомляла мамі про всі новини, Емі однаково не водила до квартири чоловіків чи друзів. Та й не було їх у неї. Лише знайомі з університету та співробітниці з пекарні й дитячих закладів. Тобто не було нічого такого, що можна було б таємно переказувати мамі.

– Я виставляла в інстаграм, – спокійно пояснила Емі, кружляючи під спорудою Українського Експреса, а точніше біля місця, де вона проходитиме стажування.

– Ну і що? Там дві фотки, нічого не зрозуміло.

Емілія прикусила щоки зсередини, відчувши це вічне невдоволення, яке засіло між ними ще п’ять років тому, коли Емі проміняла Львівську політехніку на Київський лінгвістичний університет.

Або, можливо, це тільки вона чула невдоволення в голосі матері, а насправді та розмовляла абсолютно звичайно. Образа давно переросла в неприязнь.

– Я зараз зайнята. Робота.

– Ага, у тебе завжди робота, а грошей немає.

Ні, Емі не здалося. Мама й справді розмовляла з нею зверхньо, неначе гувернантка з неслухняною дівчинкою в дев’ятнадцятому столітті.

Схоже, мамі дотепер не подобається те, що одна з дочок змогла втекти з-під її вічного контролю. Більше не могла диктувати свої правила чи змушувати проводити з нею дні на проліт.

Журналістка Єва завжди приносила плітки, Ніка сиділа та гуляла цілими днями, бо й сама була в декреті. А Емілія, як найрозумніша дитина, поїхала в інше місто й поверталася додому лише пару разів на рік.

– У мене все нормально. Досить лізти в моє життя, – чітко відрубала дівчина. – Я працюю. І скажи Ніці, аби вона не надсилала мені гроші, бо я однаково витрачаю їх на благодійність.

Терпець все ж таки урвався.

Родина Зореслава – це вогник підтримки та тепла, а родина Емілії – то зграя енергетичних вампірів, що виїдали останні нервові клітини. З легкістю змогли позбавити дівчину щастя, яке та переживала ще хвилину тому, вибігаючи з кабінету приймальні.

– Мг. Добре, – тихо й скептично відповіла мати. – То як будеш святкувати день народження? Привезеш до нас свого хлопця?

Емі єхидно усміхнулася, зрозумівши чого прагнула родина.

День народження двадцять шостого червня – через два тижні. Якщо вона з Зоряном тепер друзі, можливо, він погодиться на таку авантюру? Поїхати до Львова, як і Емі з ним до Одеси.

І це буде можливістю довести, що в Емілії є особисте життя і родичам більше не слід заспокоювати її щодо самотності чи несправедливості долі.

Раз і назавжди.

– Звісно ми приїдемо. Все, у мене робота. Бувай.

І Емі завершила виклик, люто стукнувши ногою по асфальту. Стиснула кулаки, не в змозі повірити, що мати зіпсувала своїм вічним невдоволенням перемогу Емі. Роботу, трясця! Віднині вона стажистка-копірайтерка в найкращій рекламній компанії країни!

І Емілія неодмінно доведе, що заслуговує на це місце. Бо, як би сильно їй не подобався Зорян, вона розуміла, що на роботі мусить втриматися своїми вміннями та унікальністю, а не новими зв’язками.

Існувала вірогідність, що, як тільки їх фальшивий любовний роман завершиться, родина Зоряна просто викине Емі з роботи, аби дівчина не муляла очі їх родичу з розбитим серцем.

«Як завжди, найгірший сценарій, Емі».

Здавалося, вона ніколи не зможе довіряти людям.

Але ж була одна цікава особистість.

Емі зітхнула, обережно переходячи дорогу, аби дістатися найближчої зупинки. Оглядалася на всі боки, дочекавшись, поки пішохідним переходом будуть йти якомога більше людей. Після ситуації на перехресті мозок більше не прагнув ризикувати чи робити дурню. Певно, тому що Емілія почала добре харчуватися під час подорожі до Одеси, а сьогодні зранку навіть дозволила собі круасан з шинкою та сиром, запивши його кавою.

Ставши на зупинці, Емі нарешті увімкнула повідомлення від Єви, але не побачила там нічого нового. Просто сотні світлин, які вони зробили з Зореславом. Ще були історії з інстаграму, які публікувала Віра чи інші гості закладу, і де хоча б трішечки було видно Емі.

Слід було нарешті перевірити соціальні мережі.

Єва також надіслала декілька відео з тіктока. Емі тицьнула на перше покликання, зачекала, допоки завантажиться програма, а тоді…Помилка.